Дурський Іван
Забери в мене життя…
Частина перша: Аматори
1.
Сонце заходило за хмари і на вулиці стало зовсім темно. Ніч приховувала все. Давала змогу забути те, що сталось днем. В нового дня була змога почати все заново. Ніч очищувала. Робила добру справу. Давала новий шанс. Ніч приносила забуття…
Так думав Сергій. Що йому ще залишалось? Тільки думати про очищення, яке принесе ніч. На більше в нього не залишалось сил. Просто змиритись…
Подув вітер. Сергія затрясло від холоду. Початок зими як-не-як. Сніг перестав падати ще в день. Тепер він покривав землю, наче ковдра. Хутряна біла ковдра, яка приховує рани землі. Сергій закинув голову наверх. Подивився на небо. Тепер воно було особливе. Не просто темно синє. Яке завгодно, але не таке. Хоча б сьогодні. Він часто дивився на небо, але таким його бачив уперше. Очі закрились…
Не закривай! - подумав він. Переборов втому. Ліг на бік, зручніше вмостившись на снігу і підігнувши ноги до себе. Тіло налилось свинцем. Він наче набрав зайвої ваги. Не можна спати! Не можна спати! Не можна… очі знову закрились. Він з усіх сил стиснув рану на боку, щоб зупинити кров, яка вже окропила сніг, залишивши на ньому полосу. В Сергія зовсім не залишилось сил. Ніч забирала його…
***
Три з половиною місяці назад.
В актовому залі університету зникло все світло. Тільки на сцені світив прожектор. Шум затих. Почався концерт. Вийшли ведучі. Високий білявий хлопець в чорному костюмі, та трішки нижча за нього ведуча, з довгим, густим каштановим волоссям, сліпучою білою усмішкою та в облягаю чому білому платті. В руках вони тримали мікрофони. Шум поволі замовкав. Студентів забрали з пар. Якась річниця, присвячена, чомусь… Кого цікавить, якщо не треба йти на пари!?
Сергій розвалився на дерев’яному сидінні на перед останньому ряді. Між концертом і музикою у власних вухах, він вибрав музику у власних вухах. В вухах навушники, в навушниках музика. Heavy metal, старий-добрий «MANOFWAR». На сцені були співи, танці, ще щось, але Сергій не зважав. Не любив він зібрань. Досвід третьокурсника підказував: якщо забрали з пари, значить концерт затягнеться. З двох сторін залу, біля виходу, стояли люди, які нікого не випускали. Через це Сергій і сидів злий. І голодний. І з чітким розумінням того, що він сьогодні нікуди не встигне. Плакало його тренування. Він відкинув голову назад «За****ь! – заговорив сам до себе – знов не встигну. Тренер буде в ярості…». Ще й, як на зло, розрядився телефон, і Сергій залишився без музики. Він змотав навушники, кинув у кишеню куртки. Оглянув зал. Те, чим він займався кілька секунд назад, не було одиничним випадком. Цікавості студентів не було меж. Хтось слухав музику. Хтось сидів у «Вк». Хтось спав. Всі робили, що завгодно. Лише не слухали концерт.
«Що ж – Сергій змирився з долею – робити й так немає чого». І він направив всю свою увагу на сцену. Там танцювали народні танці. Але любов’ю до фольклору студенти не відрізнялись.
- А зараз – дзвінким голосом оголосила ведуча – зустрічайте кращого студента університету…
- Ой, б***ь, цього ще не вистачало! – недбало фиркнула, якась дівчина, яка сиділа перед Сергієм.
Сергій презирливо всміхнувся. В душі він був згодний з нею, але така інтонація і манера спілкування в дівчат йому не подобалась. Не так його виховували…
На сцену вийшов високий худорлявий хлопець в сірому костюмі і з чорним зализаним волоссям. Гострі риси лиця видавали в ньому ботаніка. Хоч і без окулярів. А, ні! Помилочка! Ботанік дістав чорні, круглі окуляри і натягнув їх на ніс. В залі почувся регіт. Він виглядав, як Гаррі Поттер. Але кращий студент не зважав. Він тримався з непритаманною людям його типу впевненістю. Навіть з такої відстані Сергій побачив блиск в його очах. Очах, які світились розумом. Такий блиск в очах є не в кожного. Цього не побачиш в натовпі. Тільки одиниці. Це не сподобалось Сергію. Він теж вважав себе не таким як всі. Але не мав доказів. А цьому «Гаррі Поттеру» і доводити нічого не треба було. «Довбаний зад-рот!» - з неприязню подумав той.
Зад-рот, тим часом, підійшов до мікрофона. Кашлянув. Постукав пальцем по мікрофону. По залу пройшовся неприємний звук. Студент відкрив свій рот:
Ти віриш в чудо?
як розумієш ти його?
може везіння просто, а може й справді, чари?
ти розкажи, мені ж цікаво.
знайти десь на дорозі гроші?
чи десь знайти кохання?
побачити щось незвичайне,
чи прямо відчути на собі?
коли у небі зірка падає,
природи забаганки це,
чи магія?
Ти поясни.
А знаєш, магія у всьому,
чи не так?
у неї вірити лиш треба,
та й по-всьому…
Зал скупо плескав.
- Дякуємо, Ігорю! – сказала ведуча.
Той ледь вклонився і швидко пішов геть зі сцени. Сергій відкинув голову назад і закрив очі…
***
Ігор зайшов за куліси. Настрій був так собі. Це звичайна річ, коли тупі валянки, як він про себе називав студентів, не можуть нічого нормально сприйняти. Хоча, цього можна було чекати. Більше він не піде ні на які виступи. Ще чого! Розпинатись перед купою бидла…
- Ти молодець! – похвалила його пишногруда, синьоока, за тонована тональним кремом блондинка в синьому платті – гарний вірш. Давно пишеш?
- Не дуже – неохоче відповів той. – Але дякую.
- Я, Сніжана – вона простягнула йому руку.
- Ігор – він легко стис її – приємно познайомитись. (він збрехав)
- Взаємно! – всміхнулась вона і глянула йому в очі, подаючи недвозначні сигнали. – ти який курс?
- Четвертий – він пройшов до вішалки де була його куртка.
Зняв піджак, який йому тільки що позичив хтось з викладачів і одягнув куртку.
- А я другий – відповіла дівчина – Хореографія.
- Політолог – скупо відповів той. – плюс заочно економічний.
- Ого, круто! – здивувалась та – справляєшся?
- Нормально – він нетерпляче подивився на годинник. – мені бігти треба.
- Ага – Сніжана зніяковіла – зараз якраз мій виступ. Може ще побачимось…
- Ага – тихо повторив він – може…
Вона побігла до подруг, які вже виходили на сцену. Обернулась, помахала йому рукою. Її чарівна усмішка отримала лише скупий кивок голови у відповідь. Ігор глянув ще раз на годинник і вийшов. Йому ще в квітковий бігти по ромашки. Він на кінець то набрався сміливості запросити дівчину на побачення. І не абияку. Настя вже давно йому подобалась, от тільки він не міг признатись. А тепер в нього все мало вийти. Він провів рукою по зализаному волоссю і всміхнувся. Сам не розуміючи чому.
***
- На що лупишся? – чавкаючи спитав якийсь хлопець.
Спортивний костюм, синій; кепочка і туфлі. Насіння, яке він старанно лускав і випльовував собі під ноги. Він був вище за Сергія. Але вужчий в плечах. А з ним поряд, біля дев’ятиповерхового гуртожитку, на лавочці інколи сиділо ще кілька таких самих «спортсменів».
Все, що вони хотіли, це привід зачепитись. Періодично з ними сиділи й дівчата, які виглядали не краще, а лаялись навіть гірше за них. Але сьогодні їх не було поряд з тими трьома місцевими інтелігентами. Сергія такі переважно не чіпають, але сьогодні їм видно не щастило на «клієнтів».
І все ж він не дав їм приводу. Не хотів з ними зв’язуватись. Просто мовчки пройшов міцно стиснувши скули та ігноруючи їх. Не сьогодні - вирішив він.
***
Сергій відкрив двері і зайшов у свою кімнату. В ніздрі ударив неприємний запах. Кімната нагадувала поле бою. Всюди розкидані речі, на столі брудна сковорідка з їжею. Банки, відкриті закрутки. Включена енергозберігаюча лампочка освітлювала це все в неприродному освітлені. В колонках з ноутбука Сергія гучно грала Карна. Посеред кімнати з тарілкою повною їжі застиг худий, патлатий хлопець в звужених сірих джинсах, рожевій футболці, та з наляканим виразом лиця.
- Закрий двері – пробурмотів той.
- Олексій? Знов ти тут? – Сергій закрив двері з середини. – тебе ж вигнали з гуртожитку…
- Хоч ти не за****й – неприємно скривився той.
- Мені що? – Сергій знизав плечима. – ти хоч по прибирай після себе.
- Тільки доїм – той всівся на незастелене ліжко Сергія – там і тобі лишилось.
Сергій повісив куртку на вішак. Скинув футболку на крісло. Глянув у дзеркало. Звідти на нього дивився коротко стрижений, русявий хлопець двадцяти років. Стомлені зелені очі на лиці, яке спокійно можна назвати слов’янським. Довгий ніс. Рот не великий, але й не маленький. Губи не тонкі і не грубі. Трьохденна щетина. Його часто питали чому він злий. Хоч він і не був таким в той момент. Просто серйозний вираз його лиця часто хибно розуміли. Колись йому сказали, що в нього лице такого собі «пацика з вулиці». Прямо як в тієї гопоти під гуртожитком. Він не погоджувався. Йому не подобалось таке…
Зріст був трішки вище середнього. Худий, але не дрищ. Як кажуть «Він мав м’ясо на кістках». Спортивного тіло складення. На тілі чітко виднілись м’язи. Він давно вже займався, отож результат, як то кажуть «на лице».
Сергій пішов до електричного чайника. Там ще була вода. Натиснув на кнопку. Зелений чай для заспокоєння нервів, ось, що йому було потрібно. Сів навпроти. Глянув на свого колишнього сусіда по кімнаті. Той швидко знищував вміст тарілки. Сергій недолюблював його. Хоч і покрививши душею все ж міг назвати того другом. Проте не називав. Олексій багато йому крові попив.
Під очима в Олексія мішки. Давно не спав нормально. Його виперли з гуртожитку за траву і колеса. І ще багато за що, але Сергій не вникав. Добре, що хоч не посадили. Навіть не хотілось питати, як той заліз. Знов через чиєсь вікно, мабуть…
- Ти сьогодні тут ночуєш?
- Не думаю – Олекса знизав плечима. – може знайду собі якусь шмару на ніч…
- Потримаєшся за коліно і постогнеш? – не стримався Сергій.
- Ха-ха – той закотив очі – ти прямо Петросян…
- Визнай, що це смішно…
- Не смішно – спохмурнів той. – мені так кожен вечір залазити не в кайф. Комендант, коли мене бачить аж трясеться від гніву…
Комендантом їхнього гуртожитку був коренастий широкоплечий чоловік, з лисою головою і озлобленим виразом лиця. Дядя Вася, як його всі називали. Він вічно ходив одягнутий, як байкер, ще й з татуюваннями на здорових могутніх руках. Страх Олекси мав законні підстави. Комендант його, буквально роздавить і викине. І добре, якщо ще через двері викине…
- Квартиру знайти не пробував?
- Вигнали за те що я зробив там пінну вечірку і затопив сусідів.
- Клейонку не міг постелити?
- Ця чудова ідея прийшла аж на наступний день. – Олексій поставив тарілку на стіл.
- І ти так і будеш перебиватись від кімнати до кімнати…
- Сєрьога, не є*и мені мозок – скривився той.
- Дивись собі сам – Сергій знизав плечима – я тобі не мама.
- Я сьогодні йду до однієї – в звичному для нього дусі почав хвалитись той – але мушу почекати, поки та погуляє з якимось тормозом. Зате ніч…
Сергій презирливо всміхнувся. От такого він не любив. Не так його виховували. Дівчина має бути дівчиною, а не якоюсь повією. Він пересів на своє ліжко. Олексій подав йому чашку з зеленим чаєм.
- Підкрути музику – попросив він.
- Комендант зайде – боязко сказав той.
- Двері закриті. Постукає, залізеш в шафу. Тобі не вперше…
- Пішов ти!
- І тебе зі святом. – традиційний обмін при-ємностями.
- Ти що сьогодні робити будеш?
- Зараз спати. Потім вчитись.
- Та забий. Пішли зі мною на баби.
- Лінь.
- Самому нудно.
- Йди жахни ту подругу…
- Вечері, я ж казав. Хоча можу й зараз. – Олексій задумався про можливі бонуси. – але ні. Хочу до когось іншого. Пішли зі мною.
- Сьогодні ні. Може завтра. – Сергій зручніше вмостився на ліжку.
- Як хочеш – той почав переодягатись – а мене сьогодні чекає Настінька…
***
Ігор підходив до гуртожитку. В руках красивий букет квітів. В кишені два квитки на якусь тупу комедію. Ігор не любив комедій, але він пішов би на все лишень би Настя була щаслива. Коли вона всміхалась, в ньому щось переверталось. Він міг спорити з викладачами і доводити свою правоту, але як тільки бачив її то вся сміливість кудись дівалась.
Він йшов по якійсь вузькій алеї. З одного боку стіни гуртожитку, з іншого паркани старих, одноповерхових будинків. «Як там взагалі жити можна?» - подумав він. Але потім просто змирився і перестав турбуватись. Він живе в трьохкімнатній квартирі в центрі міста. В нього прекрасна сім’я. Батько – керівник на підприємстві. Мати – вчитель в школі. Обоє люблять його. І Ігор їх любить. Він сказав їм, куди йде. Вони підтримали його. Хоч і не без критики. Це ж батьки. На все, що він робив, вони говорили «краще б ти…». В списку була наука, спорт, особисте життя і знову наука. Спробуй тут догодити. «Ти забагато учишся – йди погуляй». «Кому ти там надзвонюєш? Наука головне»… такий список можна було продовжувати до безкінечності.
Але не сьогодні. Батьки з полегшенням зітхнули, коли він з радістю об’явив, що йде на побачення. Батько підморгнув йому і сказав зайти в аптеку, бо до внуків він не готовий, мама дала останнє поради, які той і так знав. Вести себе ввічливо і стримано. Хоч і є така думка, що дівчата люблять поганих. Але Ігор не погоджувався. Не той в нього характер...
Йому назустріч йшло кілька фізкультурників. Ігор не боявся їх. З ним не завжди обходились по справедливості, тому він знав, що боятись не можна. Страх для слабаків.
Але його не чіпали. Один хтось хотів зачепити, але передумав. Бачили, що йшов до дівчини. Один з них навіть підморгнув йому побачивши, як той світиться від радості.
Ах, Настя! Настя, Настя, Настя! Ігор малював картини їх відносин. Прокручував в голові різні діалоги, бачив, як вони гуляли… хтозна, може вона та сама?
Ігор пройшов Алею. Повернув вправо. Піднявся по кам’яних сходах. Захотів подзвонити, але передумав. Вирішив зайти до неї в кімнату. Зробить сюрприз. Пройшов в залізні двері. Широкий хол, в якому було кілька лавочок і кімната вахтерші, яка більше нагадувала будку. Він залишив їй свій студентський і сказав кімнату. Старенька сива бабуся записала його в журнал, приязно всміхнулась і побажала тому удачі. Настрій піднявся ще вище.
ID:
548553
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.01.2015 22:02:46
© дата внесення змiн: 12.03.2015 02:42:51
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
