І
Я – запроданий месник.
На поясі в мене – ніж.
ІІ
Не усяку ніч сплю (а як сплю, то не бачу снів), бо вершу чужу помсту за пригорщу золотих.
Дехто каже, що погляд мій смертю та склом застиг (це не в очі, звичайно). Та їм чи не все одно?
Хай я вбивця і звір, тільки в кухлі не кров – вино.
Так я житиму й далі, аж поки і чорт візьме́.
ІІІ
Я – запроданий месник, а це ось дівча – мій меч (чи, простіш, зброєносець). Два роки, як вірна тінь, вона ходить за мною, хоча і говорять: «Стій, він тобі не до пари. Чи можна отак грішить? Його пекло чекає, а ти не губи душі. Чим спокутуєш потім, прощення заслужиш чим?».
Та вона чи глузує, чи й просто собі мовчить.
IV
Їй сімнадцять приблизно, та сильна не по роках.
Їй сидіть випадало б у хаті з шитвом в руках та весь час щастя-долі собі у небес молить. А вона замість того шаліє у вирі битв та минає у день без спочинку десятки верст.
Ще й ночами, як треба, дарує мені себе, і, втішаючи в сумі, цілує на грудях шрам.
Я не те, щоб кохаю – за звичкою зву «сестра», і вона те звертання вважає за щастя й честь.
Коли спить, я вкриваю їй плечі своїм плащем. А вона, в свою чергу, опісля кривавих битв мені рани лікує, по кілька ночей не спить й напуває відваром, щоб зовсім не стало зле.
Я не те, щоб кохаю. Не те, щоб і звик. Але…
V
Я вважав на початку, що з нею знайшов біду.
Та дівча шепотіло: «Куди, ну куди піду, як не маю я друзів, знайомих або рідні? Що завгодно зумію – ти тільки повір мені. Це мов біль – відчувати, що зовсім тобі чужа…».
Тож я вклав їй в долоню руків’я свого ножа і навчив убивати без жалю і без вагань.
Коли вбивство – то праця (не злочин і не жага), то потроху звикаєш, зливаєшся навіть з ним.
Тільки погляд її чомусь досі не став скляним.
VI
Ми у місті-столиці.
Засвічено ліхтарі, бо давно відпалала вечірняя кров зорі, і зірки заглядають у темряві до кімнат.
А на площі вже скоро зберуть вартових, солдат і накажуть злочинців до ранку знайти й спинить – короля у палаці убито було сю ніч.
Ми тікаєм крізь морок, минаючи ліхтарі, щоб мереживом вулиць дістатися до воріт, надурить охорону та з міста скоріш піти.
Маєм золотом плату – хоч греблю ти ним гати! – тож майнем розважатись (ми зна́йдем, як витрачать).
Їй стискаю долоню: «Ходімо скоріш, дівча…» - і холодна рука мов на шкіру кладе тавро.
VII
Ми дісталися річки, щоб змити ворожу кров.
Все затихло навколо, що навіть птахів не чуть.
Зброєносець мовчить, і я з нею разом мовчу, бо цілую їй плечі, п’ю воду з її долонь.
І куди з мого погляду, в біса, поділось скло?..
VIII
Руки склавши на грудях, говорить, мов відтина: «Я не вік буду світом тягатися – міг би знать. То є твій шлях і доля, чи тямиш? – не мій, прецінь я не воїн – сконати зі зброєю у руці. Я вже довго, що маю – усе тобі віддаю. Ти знайшов свою долю – я маю шукать свою».
І вона замовкає – на єдну болючу мить.
Хай я вбивця і звір, та не можу ж їй боронить! Може йти. Я промовчу – які тут іще слова?
Раптом в тиші: «Дурний! Ти повірив мені хіба?»
Що у грудях скипає? То радість, образа, гнів?..
«Чи повірив? – сміюся, - Звичайне, що зовсім ні. Та як справді набридне зі мною – тоді рушай!..»
ІХ
Як її відпустив би?
Вона ж є моя душа.
ID:
546427
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.12.2014 19:05:03
© дата внесення змiн: 17.01.2015 23:38:46
автор: Поляниця
Вкажіть причину вашої скарги
|
