2.
Шаман
Двері палати відчинились. Мене засліпило світлом від лампочки в коридорі. Двоє конвоїрів зайшли всередину, схопили під руки та поволокли мене геть. Спина та ребра віддавали болем при кожному подиху. Коридор, здавалось, не закінчувався Якийсь шум по боках. Мешканці щось мені кричали, знати б що? Але ні, десь так пофігу. Сил зовсім не залишилось.
Коридор повернув праворуч. Ще кілька метрів холодної підлоги та тьмяних ламп. Автоматичні двері відчинились. Темна кімната. Тільки лампочка висить зверху. Освітлює дерев’яний стіл на чотирьох ніжках та два стільці. Мене посадили на один з них. Моя голова від безсилля впала на стіл. Очі закрились.
***
2039
В пабі грала якась рок група. Новачки ще. Модні гітари та костюми, а от репертуар потребував послуг, якщо не патологоанатома, то психолога точно. Я сидів за барною стійкою і дивився на половину пустий стакан.
- Проблеми? – розуміюче спитала барменша.
- З чого ти взяла? – я гірко всміхнувся водячи пальцями по стакану.
Темноволоса дівчина з сірими очима і симпатичним (ну, як мені здалось) лицем подарувала мені щиру усмішку і долила ще. Може я їй сподобався? Але ні. Вона бачить таких йолопів як я, сотнями в день. Та й неважливо… Я підняв стакан зробив ним в повітрі жест ніби цокаюсь з її уявним стаканом.
- Твоє здоров’я – сказав їй. Випив залпом.
- Бухаєш? – плеснув мене по плечі Вавилон.
Я повернув голову. Мій кращий друг примостився поряд. Звідки він тут взявся?!
- Мені теж, що й йому, красуне! – він показав на мій стакан.
Вона швидко принесла стакан налила і поновила мій.
- Звідки ти знав де мене шукати? – спитав його.
- Не знав – відповів той. – це четвертий бар. Прибув, коли дізнався.
- О! Благородний який! Прийшов поради мені давати? – я скривився від зневаги.
- С х*я мені страдати такою фігньою? – засміявся той. – я прийшов скласти тобі компанію…
- А твоя мала?
- Прислала, як тільки ми дізнались про тебе. Розказуй. Але спочатку жахнем!
- В’є*імо!!! – згадав я наш студентський клич на всіх вечірках.
Ми стукнулись і випили.
- Ну, розказуй, що сталось. Чого розійшлись?
І я почав розповідати. Спочатку уривками і зі злістю. Але мій кращий друг все ж розговорив мене. Тоді був самий паскудний час в моєму житті. Але з другом це було не так важко. Він єдиний кому я розповів. І відповідно він намагався розвеселити мене. Ми тоді пиячили усю ніч. Клієнтів залишилось зовсім мало і тепер барменша приєдналась до нас. І двохметровий широкоплечий охоронець, хлопець барменші. А потім до нас приєдналась якась повія. Ми розстріляли всі її сигарети. Коли в нас закінчились усі гроші ми почали пити то за рахунок повії, то за рахунок закладу.
Зранку ми все ж змушені були піти. Барменша заявила, що буде рада бачити знову. Охоронець провів нас до дверей. По-братськи обняв. А от повію, професіоналку, як вона себе називала, прийшлось тягнути, бо вона таки напилась.
- Де ти живеш, сонце? – спитав я.
- Нам направо, хлопчики – вона спробувала пробурмотіти це якомога виразніше. – я знімаю квартиру тут, неподалік.
- Нагадай, навіщо ми це робимо? – прошепотів мій друг.
- Не гарно лишати людей в такому стані на вулиці.
- Я думав повії не п’яніють – він пирснув зо сміху. Я теж.
- Я все чую! – озвалась вона. – але ти милий, я не ображаюсь. Просто з клієнтом закидались колесами…
- Що?! – не повірив своїм вухам Вавилон. – скільки ти прийняла?!
- Все що було…
- Тебе не вчили не змішувати одне з одним?!
- Далеко ще? – спитав я, намагаючись уникати зацікавлених поглядів тих, хто не спав в таку рань.
- Вже близько. – вона повернула до мене голову і поцілувала в щоку.
Молода ще. десь мого віку. Красива, це без сумніву. Могла десь вчитись. Але замість цього вона торгує тілом. Ми втрьох повільно і по можливості рівно йшли по тротуарах. Величезний міст-автобан, який простягався над малоповерховими будинками, закривав нас від сонця. Знайшли її будинок. Вона то приходила в себе то вирубалась. Ми знайшли в її сумці ключі. Відкрили двері. Маленька однокімнатна квартира. Старі меблі в виді тумбочки і стільця та неприбране ліжко. Ми поволокли її в ванну. Голову під кран з холодною водою. Тоді змусили (ну як змусили: вмовили та вблагали, посипаючи компліментами) випити велику кількість води. Далі тримали її волосся, поки та стругала.
***
Ми сиділи в неї на кухні та пили чай. Венера (її робочий псевдонім) виглядала наче ми її витягли з могили. Вона злегка злякалась, коли проснулась і побачила нас, але перевіривши сумку і пересвідчившись, що ми не взяли нічого і не скористались нею, поки вона спала, розслабилась.
- Ще раз дякую – скромно промовила вона.
- Та пусте – махнув рукою мій кращий друг.
- Не пусте – вона подивилась мені в очі. – більшість людей таких як я зневажає. Я дійсно вдячна вам. Ви хороші і чесні. Я в боргу у вас. Може хтось з вас…
- Ні!!! – ми одночасно запротестували.
Сказати, що це її здивувало, означає не сказати нічого. Вона то здивовано, то ображено подивилась на нас.
- В мене є дівчина – сказав друг. – вона справляється з своїми обов’язками. Скарг немає.
- Рідкість в наш час, я про тебе, не про дівчинку твою. – вона приязно всміхнулась. – а ти? – це вже до мене.
- Забагато алкоголю в крові – збрехав я уставившись на чашку – зараз бажання немає.
- Знаю цей погляд – Венера подивилась мені в очі – розбите серце?
- Вщент – відповів за мене друг.
- Знаєш, що я тобі скажу – вона поклала свою руку мені на плече. – це не пройде з бухлом, шмаллю і такими як я. Молоко чи сік, правда теж не дуже… Тільки з часом. Знаєш, всілякі ванільні п***и роблять з цього трагедію, а потім говорять всіляку х***ю там про те що треба продовжувати вірити людям, але ось, що я тобі скажу. Знаєш скільки от таких нещасних я мала? Я й сама не знаю точну кількість. От що, просто збери ті уламки і викинь. Не відкривайся, і недовіряй нікому. Будь чесним сам з собою. Ти ж розумієш, що ще одної такої х***і тобі не треба. От і живи далі. А свою природну потребу можна і з такими як я справляти. Повір, тобі полегшає, тільки не звикай. Нехай говорять, що це для слабаків, але навіть найсильніші мають моменти слабості…
- По моєму, краще і не скажеш – погодився друг.
- Знаю! – бліда Венера гордо розправилась.
- Тільки більше не змішуй, добре? – всміхнувся він.
- Добре – погодилась вона.
- А то ми будемо переживати. Це самі кращі поради, які можна сказати в таких ситуаціях. Я б так не сказав це точно. Хіба, що склав би компанію в алкогольних пригодах.
- Точно. – сказав я – Дякую Венера. Ти класна.
- Знаю! І ви класні хлопці. – вона по черзі поцілувала нас в щоки. – Буду рада вас бачити. В усіх значеннях. Ви ж хороші друзі, так? – спитала вона.
- Кращі! – ми відповіли в один голос.
Пів року назад
Крокодил прийшов до тями. Тепер він вже не був таким впевненим, як раніше. Широко розплющені очі, краплі поту на побитому лиці. Він важко дихав. Ми вже другу годину вовтузились з ним. Пророк наказав нам витягнути з нього все. А потім вже передати в руки закону. Живого чи мертвого, нам без різниці.
Він з ненавистю дивився на нас. Мені та моїй команді (з якої зараз був лише Фестиваль) раніше не доводилось катувати людей. От Фестиваль і пустив кулаки в хід. І в результаті Крокодил заснув міцним сном.
- Нам його ще поліції віддавати! – нагадав йому.
- Подумаєш… - той тільки розвів руки. – нічого йому не станеться. Для розкриття кількох злочинів, він їм в будь-якому вигляді підійде.
Кімната скидалась на підвальне приміщення. Одна з явок, яку дав нам Пророк. Ми ледь відірвались тоді. Хімік, Колос і Танк наглядали за вулицями і чекали на хвіст. Крокодил був міцно закріплений на залізному кріслі. Його механічні кінцівки були міцно прикуті і знерухомлені. Я деактивував чіп в його нервовій системі (я ж технік за освітою).
- Виспався? – нахилився до нього.
- Пішов ти! – він плюнув на мене.
- Фестиваль, ану нахили його! – я витер лице рушником.
Крокодил знав, що зараз буде. Він за совався, але марно. Я кинув рушник у відро з водою і став ретельно вимочувати. Крісло прийняло горизонтальне положення. Я приклав рушник тому на лице, так щоб той не міг дихати. Притис руками за краї. Фестиваль взяв шестилітрову пляшку води. Струмінь лився тому на лице. Він засіпався з усієї сили…
Врешті це допомогло. Навіть не знаю скільки літрів води на нього пішло. Але він почав колотись. Розповідав не все, але це вже було щось. Фабрики та склади він видав спокійно, а з іменами було гірше.
В підвал зайшов Хімік.
- Ну як? – кивнув на мокрого Крокодила.
- По маленьку – відповів Фестиваль.
- А ти вже відійшов? – це стосувалось мене.
- Та вже краще. А в тебе що?
- Поки тихо. Але все може змінитись. Ми близько двадцяти чоловік поклали...
Я промовчав. І так ясно, що нас будуть шукати. За своїх всюди мстять і ці нетрі теж не виняток. По статистиці, якщо групу розвідників викривають, то через шість годин її знищують. В нас було більше часу. Ці телепні лише під ранок зберуться і будуть все прочісувати. Навіть такий ідіот, як Крокодил це знав. Тільки от він не знав про мечника. Думав той просто конкурент. А може вже догадався, тому здав нам хоч щось. Тільки от імен він боявся. Хтось явно за цим всім стоїть.
Сектанти такі самі пішаки, як і цей.
- В нас немає часу! – Хімік простягнув руку в напрямку Крокодила.
Той закричав. Зліва, його тіло дещо деформувалось. Я шоковано глянув на Хіміка. Він ламав тому ребра і трощив органи.
- Або ти кажеш хто за всім стоїть або тебе прийдеться складати заново! – продовжив він випроставши другу руку.
Крокодил заволав сильніше. Він не міг витримати такого болю. Врешті він заверещав наче дівчисько.
- Добре! Добре! Я скажу! Скажу! Тільки припиніть!
Хімік зупинився. Крокодил віддихався. Глянув на Хіміка очима повними страху і заговорив. Нам важко було приховувати своє здивування…
***
Через кілька днів
- Думав ти не прийдеш – з усмішкою піднявся до неї.
Рудоволоса дівчина з якою я познайомився на дискотеці нарешті прийшла. Вона якось дізналась, що я попав у лікарню і приходила провідувати мене.
Я вчора подзвонив їй та запросив в кафе. Зручний дворик з столиками та палатками на даху торгового мегаполіса.
- Ти про мене такої поганої думки? – вона подарувала мені блискучу чарівну усмішку.
- Ні, з чого ти взяла? – я посунув крісло і допоміг їй сісти.
- Я не стала б погоджуватись і не приходити. Так не робиться.
- Ну так – я почухав голову і всівся навпроти неї.
Ми кілька секунд мовчки розглядали меню. Наче діти. Якось не клеїлась розмова. Але це тільки зараз…
- І чим же ти займаєшся насправді? – спитала вона. – ти ж не коп.
- Не коп. – відповів. – а ти не боїшся питати про таке?
- Значить ти кіллер – усмішка навіть не сходила з її лиця. – коли вб’єш мене?
- От договоришся зараз і… – я закотив очі зображаючи повішаного. – але ні, я не кіллер.
Вона засміялась. Я помітив, що усмішка не сходить і з мого лиця. Вперше за багато часу я відчув радість та задоволення від спілкування з кимось. Мені було добре.
- Ти так і не сказав як тебе звати – вона хитро подивилась на мене.
- Я теж не знаю як тебе звати, але проблеми з цього не роблю – усміхнувся їй.
Вона оцінила жарт. Правда моя заява її трішки шокувала. Я помітив це по її широко відкритих очах.
- Ліка! – вона подала мені руку через стіл.
- Приємно познайомитись, Ліка! – я одразу ж злегка потис її.
Ми довго тоді гуляли. Вона багато розповіла про себе. Я не хотів брехати, тому не розповів майже нічого. Прощатись з нею я не хотів. Але нічого не поробиш. В мене ще були справи.
***
Було темно. Глибока ніч. В порту, здавалось, не було жодної живої душі. Ми безшумно підкрались до будинку на причалі. Старий, з забитими вікнами та старим устаткуванням в середині. Колишня майстерня човнів. Але зараз вона служила як закинутий склад. Тільки от там було близько двадцяти чоловік і десять з них озброєні. І зберігали там інший товар.
Я глянув на Хіміка. Показав п’ять пальців і почав загинати від того, як в мене у вусі лунав голос Пророка. На забитих вікнах вже висіла вибухівка. Я загнув вже два пальці. Хімік дістав шумову гранату. Три. Два. Один. Почулись вибухи. Дошки переді мною рознесло вщент. Всередину полетіли три гранати. Бабах! Крики, лайка, постріли. Ми заходили з різних сторін. Одночасно опинившись в складі, ми синхронно відкрили вогонь…
***
- Як день пройшов? – вона запитала після довгого затяжного поцілунку.
- Нудно без тебе – я неохоче випустив її з обіймів. – рутина. А в тебе?
- Та, проспала пів дня. Тоді допомагала по дому. Мама не повірила (вона жила без батька), що я вирішила чимось зайнятись. І прийшла твереза, і не з клубу.
- Ти молодець! – спробував похвалити її.
Ми поволі гуляли парком. Збоку було справжнє озеро. Рідкість в наш час. Ми говорили про все на світі. Вона виявлялась зовсім не такою, як я її уявляв. І вона нова манила мене ще більше…
***
Зараз
Шию закололо від гострого болю. Мені знову ввели щось. Серце шалено закалатало. Я знову відчув себе живим. І злим.
- Моліться, паскуди! – крикнув їм і грюкнув руками по столі.
Різко піднявся, поки мене не скрутили санітари. Підкинув ногою табуретку. Перехопив рукою і ударив нею найближчого велетня в білому халаті. Двометровий санітар впав на підлогу. Метнувся через стіл і ударив ногами наступного в груди. Мене аж розпирало від злості. В кімнату забігло ще кілька. Не біда. Мене на всіх вистачить. Тіло слухалось не так як раніше, але я не зважав. Удар в кадик одному. Кулак в скроню іншому. В пах з ноги третьому. Четвертий схопив мене з-за спини і метнув на стіл. Лікоть в голову, коли він намагався притиснути мене. Тоді відштовхнув ногами. Він впав на підлогу. Я зіскочив зі стола. Схопив іншу табуретку і проломив йому череп.
- Ефектно, ефектно – з темноти почувся плескіт в долоні. І голос був такий знайомий…
Я різко розвернувся, що аж закрутилось в голові. Коліна почали трястись. Сили знову покидали мене. Поки я ще міг ходити, я направився до виходу. Але в кімнату вже забігли нові амбали в халатах. Тільки вже з електро шокерами. Ноги перестали мене тримати і я впав на коліна. Один з них наблизився до мене. Почулось клацання і слабке дзижчання шокера.
- Він потрібний живий – сказав голос з темноти.
Очі знову закрились.
***
- Про що ти думаєш? – вона заглянула мені в очі. Я відвернув голову.
- Мене перекидають в інший мегаполіс. – відповів після деякої паузи.
Я боявся дивитись їй в очі. Всього місяць разом, але навіть не передати, як я прив’язався до неї. Вона так і не питала мене ні про що. І я був вдячний за це.
Вона зупинилась. Я по інерції пройшов ще кілька кроків. Зупинився, повернувся до неї. Підійшов, хотів обійняти, але вона відійшла назад. Ще раз. Та ж сама реакція. Я облишив ці спроби. Ми просто мовчки стояли опустивши голови вниз…
- Це обов’язково? – Ліка не вірила. Не хотіла вірити.
- Життєво необхідно, я б сказав
- Значить це все? – на її щоці з’явилась сльоза
- Чому? – я підійшов ближче і витер сльозу пальцем. – ми ще побачимось.
- Не вірю – вона відштовхнула мене геть.
Каблуки застукали по бруківці. Вона йшла геть намагаючись приховати сльози. Я кілька секунд мовчки стояв і дивився їй вслід. От і попрощався…
Ні! Так не правильно! Ноги зірвались з місця. Я швидко наздогнав її. Схопив під руку і потягнув в провулок. Вона спробувала опиратись, але досить швидко пішла сама. Ми зайшли в п’ятиповерховий будинок. Почали підніматись по сходах. Вона нічого не питала. Двері на дах були замкнені, але я легко висадив їх ногою. Виліз, подав їй руку, зачинив їх за собою.
Кілька секунд ми мовчали. Просто стояли на даху багатого будинку і дивились на вулиці. Мегаполіси закривали від нас небо, але краєвид від цього гіршим не був.
- Мене звати Шаман – почав я. Вона питально глянула на мене. – справжнього імені в мене вже немає. Я з кращим другом стер всю інформацію про себе та декількох десятків, якщо не сотень, тисяч людей. Я з мегаполісу, який вже кілька років в зоні карантину. Ти була права, я не коп. Але і не злочинець. Я просто винищую сектантів та всіх хто з ними зв’язаний. Цим я і займався в клубі.
- Але чому? – вона явно такого не чекала.
- Вони забрали мою сестру та друзів – я подивився на пусті вулиці. – я просто віддаю їм по справедливості. А може просто в мене більше не має цілі.
- Тоді облиш…
- Не можу. Ми розізлили звіра і тепер час залягти на дно. Я думаю це правильно…
- Ти заплутався – вона взяла мене за руку.
- Можливо – подивився на неї – в мене не має нікого крім тебе. Я не хочу щоб і з тобою щось сталось…
Вона поцілувала мене в губи. Її рука пройшла по волоссю. Я обхопив її за талію, притис до себе. Вона легко піддалась, притислась до мене. Навіть не знаю скільки ми от так цілувались. Вона відхилилась назад.
- Просто пообіцяй повернутись, коли з усім розберешся – з очей полились сльози. Вона витерла їх рукою і усміхнулась.
- Будеш чекати? – видушив з себе усмішку. Вона закивала.
- Буду, буду. Ти тільки повернись…
- Даю слово. – подивився їй в очі, хоч і сильно сумнівався в своїх словах. – зроблю все можливе… ні, не правильно. Даю слово!
***
Я знову приходив до тями. Підняв голову. Знову та кімната. Голова вже не крутилась. Проте слабість нікуди не зникала. Я сидів за столом вже прикутий до крісла. А переді мною сидів лакей Максима Вікторовича, Гаррет.
- Ти!!! – я знову спробував зірватись з місця, але тепер мене міцно прикували.
- Ти й так без сил – спокійно сказав він. – тому сиди рівно!
Його очі дивились на мене через окуляри. Він поправив чорне масне волосся і відкинув спину назад. Ми спопеляли один одного поглядами.
- Скільки часу я тут? – почав розмову.
- Два місяці – спокійно відповів він. – чим тільки тебе не накачували, щоб ти зійшов з розуму. Та ти все ж витриваліший ніж вони думали…
- Вони? – презирливо посміхнувся – чи може краще «МИ»?
- Я не маю до цього відношення, як і мій бос. Ми взагалі вважали тебе зниклим безвісті.
- Так я і повірив. – зневажливо відповів йому.
- Це твої питання. – Гаррет сидів з кам’яним лицем.
- Тоді чому б тобі і твоєму босу не витягти мене звідси?
- Ти засуджений до смерті, за кількома десятками статей. Вбивства, викрадення, тортури, підпал, вандалізм, озброєне пограбування, зрада, тероризм, розголошення урядових таємниць… Ти ж не думав, що розголос операції «Падіння Ангела» пройде тобі даром. Ти всіх підставив, поставив на нас хрест, тоді, в клубі. Ти ж знав, що буде, якщо інформація потрапить не в ті руки. А про зраду і спробу замаху я вже мовчу. Твоє щастя, що тебе не стратили одразу ж.
- Так ти попрощатись прийшов? Чи я маю дякувати за таку відстрочку смертної кари? Навіщо я вам тут?
- Тому що тут від тебе більше користі.
- Яка тобі з мене користь – знову глянув йому в очі – я тут два місяці, сиджу на голці.
- Ти, врешті-решт, виявився правий. Жаль тобі тоді не повірили…
- Скільки терактів? – напружено спитав я.
- Два. Кількість жертв зашкалює. І ще бунт у в’язниці для смертників, але я думаю це просто спів падіння…
- Нам би місцями помінятись – єхидно посміхнувся – два вибухи просто прикрили собою бунт, а може ще щось, про що ви не знаєте. Перевірте ув’язнених…
- Давно зробили, не хвилюйся.
- Тоді я більше нічим допомогти не можу – закотив очі вгору – будемо прощатись.
- Багато чого залишається невідомим…
- Що, правда? – зобразив здивування.
- Перестань насміхатись – Гаррет не відреагував належним чином. – Де Вавилон?
- В могилі – я відповів не задумуючись. – де ж йому ще бути?
- Ти нам скажи. Ти ж його бачив. Ти ж перший догадався де його шукати. Ти ж з командою відправився на його пошуки в пустелю. На воєнну базу. Що ви там знайшли?
- Нічого – спокійно відповів йому.
- Та невже?
- Так! – подивився йому прямо в очі – Нічого.
- Тебе можуть стратити за кількома статтями, як світову загрозу за все, що ти та твої друзі натворили за весь час. І ніхто не повірить. Я тобі намагаюсь допомогти! – Гаррет втрачав терпіння.
- Тоді починай допомагати!
- Давай по порядку – він протер свої окуляри – часу в нас багато.
- Що ти хочеш почути? – я врешті здався
- Почнемо з пустелі.
***
Вавилон
Кілька місяців назад
В контейнері щось зашуміло. А тоді почувся плач.
Он яке мене чекало випробування. З почуттям гумору в Ілая було щось не так…
- Вавилон! Доповідай! – навушник наче розірвав мені вухо.
- Я знаю, як Ілай знищив усю базу – шепотом відповів я – в мене тут відьма.
Навушник затих. На таку ситуацію лише одна інструкція. Тікай! Відьма, тим часом, вийшла з свого укриття. Колись я вже перетинався з подібною тварюкою. Ледь утік. Її сіра шкіра наче бронежилет. Нічого не допомагає. Ця була нижче за мене. Волосся чорного кольору ледь сягало плечей. Кігті були обрізані, але такі ж гострі як і в попередньої (чомусь я був упевнений на сто відсотків). Лице яке виражало лише біль. І суцільно чорні очі. Вона подивилась на мене. Я не одразу зрозумів, що дивлюсь на неї, коли активований шерінган. Вона пильно дивилась мені в очі. Ось чому вона не напала! Ясно, як Ілай провернув це все. Жаль, що я запізно зрозумів хід його думок.
Він направлявся по Яну. Мабуть головні болі взяли верх над розумом. Він має зв’язки. Його здоров’я в обмін на неї, ось яка буде ціна, коли він передасть її тим від кого ми з Івановичем намагались її вберегти. І мене він ошукав. Поки я проводив час з обеліском, він підготовлював свій план. Але чому не раніше? Я задумався. Мабуть обеліск так на нього впливає. І на мене він теж по впливав. Я знав, що відчуває Ілай. Твій мозок наче починає нестерпно пекти і ти не знаєш, що робити. Біль така нестерпна, що місцями ти вже чекаєш на обійми смерті. Але я все одно не міг дозволити йому забрати Яну. Я не дам забрати її життя! Нехай все людство згниє, згорить у вогні, але я не дам його врятувати ціною дорогої мені людини…
Відьма направилась до мене. Шерінган поки працював. Я не знав точно, що мав робити, але якщо вийшло в Ілая, вийде і в мене. Я направився до неї…
***
13 годин назад.
Обеліск заграв новими тонами. Я поклав на нього руку…
Світ втратив свої кольори.
Обеліск потягнув мене в темряву. Якусь мить я нічого не бачив. Тоді до мене дійшло. Він керував мною. А я своїм спротивом дозволяв це робити. Кілька видихів. І так було темно, а я ще й закрив очі. В вухах залунала молитва. Я відкрив очі. Кольори не хотіли повертатись. Все наче в чорно-білому фільмі. Близько сорока сектантів молилось обеліску наче іконі. Їх спів віддзвонював від стін. Мелодія огорнула мене. Слова було не розібрати.
Позаду почулись постріли. Я швидко розвернувся. Двоє в балахонах відкрили вогонь по комусь. Сектантів позаду мене розірвало гранатами. Я знову повернувся. Крики вибухи, море крові. Я не міг втрутитись. Я просто спостерігач. Кулі не зачіпали мене. Я спостерігав за полем бою. Обеліск показував напад. Ось, що тут сталось. Не знаю в кого вірили сектанти, але вони швидко відправлялись до нього. Через деякий час нападники всіх поклали. Один з них пішов до обеліску. Поклав руку на нього. Цікаво, що ж він бачить.
- Шаман! – крикнув знайомий голос.
Я повернувся. Фестиваль! Він якось змінився, але я не міг сказати як саме. Я хотів щось йому крикнути, але він би однаково не почув. Серце шалено закалатало.
- Шаман! – крикнув той.
- ЩО?! – Шаман повернувся до нього.
Я стояв зовсім поруч. Ось він! Той кого я шукав. Тепер я точно знаю, що він живий. В голові з’явились плани, як знайти його. Але…
- Вибач! – сказав йому, але він не почув. – вибач!
Я не міг залишити Яну та Алісу. Я мав зупинити Ілая. Ось він, той вибір, який довелось зробити…
***
Відьма простягнула до мене руку. Я не став сперечатись. Ми стояли одне біля одного. Дивились один одному в очі. Вона закричала. Мене аж оглушило, але я не відвів погляд.
- Я тобі не ворог – сказав їй. Здається вона розуміла. – я прийшов з миром.
- Вавилон, вибирайся звідти! – заговорив дід. – склад заміновано.
Відьма відійшла назад і зашипіла. Її худе кістляве тіло неприродно вигнулось. Я зробив крок до неї, але гострі кігті порізали одяг на мені в області грудей. Тепер довгий рубець, по діагоналі, буде нагадувати мені про неї.
Я відлетів назад, впав і перекотився. Очі стомились і тепер я бачив нормально. Рустам щось кричав про гелікоптер. В грудях запекло. Рана не глибока, але болюча.
- Я друг! – спробував переконати її.
Вона рушила на мене. «Хребет» вже викинув мені в руки два гаки, які я забрав у найманця. Відьма була дуже швидка. Кулак мені в груди. Ударив по ньому гаком. Вона заверещала. Я зайшов збоку. Крюком схопив її за ногу і потягнув. Вона перечепилась полетіла до стелажів. Вдарилась і втратила рівновагу. Стелажі захитались. Я схопився за них, потягнув на себе і скинув їх на неї. Так я хоч виграю трохи часу. Я направився до дверей.
Відьма розкидала все за швидко. Прийшлось бігти. В грудях нестерпно пекло. Кров капала на землю, притягуючи її до мене. Я петляв між стелажами. Вона розносила все вщент. Почулись вибухи, все таки тут були боєприпаси.
Ми вибігли на пряму дистанцію. Між нами було близько десяти метрів. Я вже бачив світло, яке йшло з дверей. Але що далі? Вона однаково наздожене мене. Хіба що залишатись і битись до останнього. Так, так і вчиню.
В дверях з’явився сан сей з вогнеметом. Мозок одразу ж передбачив його дію по тому, як він націлився ним в наш бік. Я впав і проїхався по підлозі. Відьма була зовсім близько. Перед очима пронісся струмінь вогню. Але я все ж уник його. Відьмі пощастило менше. Вона заверещала і почала відступати.
- Рустам чекає тебе в гелікоптері! – прокричав сан сей – бігом!
- А ви? – я підвівся і побіг до виходу.
- Закінчу тут! Біжи! В нас мало часу!
Відьма спробувала напасти. Сан сей пустив ще один струмінь вогню. Її сіра шкіра обвуглилась, але їй це аніскільки не заважало.
- Рухайся!
- Я можу допомогти – я хотів переконати його піти зі мною. В нас був шанс
- Врятуй дівчинку – сказав дід – так ти мені дійсно допоможеш.
В мене в горлі щось застрягло. Я не міг вимовити ні слова. Дід подивився на мене. На його лиці читалось примирення. Він знав, що зараз з ним станеться і він був до цього готовий. В очах не було навіть тіні страху. Я лише кивнув йому.
- Я вас не підведу – запевнив його і кинувся до виходу.
Ноги швидко несли мене на світло. Я не озирався. Лише чув, як сан сей кликав відьму, як спрацьовував вогнемет, як кричала відьма. Але це все залишалось позаду. Я вибіг на вулицю. Там дув сильний вітер, який сипав мені в лице пісок. Тут більше не було живих. А скоро з’являться ще кілька жмуриків…
Ноги понесли мене не вертолітну площадку. Там вже на всю силу працювали двигуни. Я швидко піднімався по сходах. Площадку затрясло. Я не встигав. Гелікоптер почав підніматись в повітря. Позаду вибухнув склад. Я вже був на горі. Рустам сидів в кабіні. Він щось прокричав і махнув рукою. Гелікоптер потроху віддалявся від площадки, щоб його не зачепило. Асфальт під ногами тріснув. Вся воєнна баз була замінована. Хвиля вибухів йшла до мене. Я кинувся до гелікоптера. Назад навіть не озирався. Серце шалено закалатало. Дихання стало ще частішим. Час наче сповільнив свій хід. Добре. що Ілай навчив мене цьому трюку. Я рухався так швидко, як тільки міг. Вибухи були все ближче. Як і край вертолітної площадки. Нога зробила крок в пустоту, інша відштовхнулась від краю. Рустам трішки опустив гелікоптер вниз, щоб я міг дістати до нього. Викинув руки вверх. На щастя я зловився за поручні тіло метнулось вперед і я ледь не впав. Але тренування Ілая своє зробили, я міцно тримався. Підтягнувся вверх, закинув ногу. Ще трішки зусиль і я вже всередині. Зачинив двері. Десь далеко вся воєнна база була в вогні. Сан сей залишився там. Я відійшов від дверей, сів, розтягнувся по підлозі. Ще одна смерть через мене. Сподіваюсь він помер не даремно.
***
Шаман
Зараз
- Коли ми прибули на місце там все було в вогні – сказав йому.
- Але як ти знав, що він там буде? – поцікавився Гаррет.
- Тому, що з пустелі так швидко не вибратись. Кордони легко пройти тільки в один бік. Щоб вибратись потрібно домовитись з військовими. Я збирався лише зачекати поки він не об’явиться. Але я і там прогадав…
- І де він зараз може бути? – Гарррет питально глянув на мене.
- Яка різниця?! Тепер твоя черга!
***
Вавилон
Я заліз в кабіну пілота. Рустам глянув на мене.
- значить в старого вийшло – тихо сказав він.
- Вийшло? – з сумнівом глянув на нього. – якраз навпаки.
- Він так і хотів – Рустам поплескав мене по плечу.
- І ти дав йому це зробити…
- Це був його шанс спокутати свою вину. Створення відьом і те що може статись з дівчинкою на його совісті. Не уявляю, як він міг з цим жити…
- Все одно, я міг його…
- Ні, не міг. Ви б загинули там обоє. А ти потрібний Яні. Не забувай це.
Я промовчав. Противно признавати, але Рустам правий. Мертвим я Яну не врятую.
- Ілай далеко від нас? – спитав його.
Він по натискав якісь кнопки і на дисплеї з’явилась якась картинка.
- Ні. Ми наздоженемо його. Ти точно готовий?
Я задумався. «скоро дізнаємось».
ID:
574000
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.04.2015 02:21:33
© дата внесення змiн: 13.04.2015 02:21:33
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
