Отак сидиш у темряві й не знаєш:
чи потрібна кому, чи вже ні.
І тихенько в душі помираєш,
лізуть в голову думи сумні.
Та чого ж ти, дурненька, ридаєш?
Чого ллєш ти даремно сльози гіркі?
Ти навіщо його пам'ятаєш
і його поцілунки палкі?
Ну, пішов, і нехай,
нехай знайде гарнішу!
Ти лиш серце своє попрохай:
хай забуде важку таку нішу.
Ніби покликом ярим душі,
буде прийдешній світанок...
І як квіти тії черемші
пам'ятай цей новітній серпанок...
