А може, цю біду переспимо
(на сон в природі кожен має право)
і непомітно перелетимо
у час, коли розвіється заграва?
А може, ми піснями про любов
заб’ємо звуки вибухів далеких
і будемо засвідчувати знов:
отим--страшні "розтяжки" небезпеки,
а іншим—просто жити і співать,
віддаючися функціям природи,
й чекати, коли знову благодать
зійде на ясні зорі й чисті води.
«Забудеться усе і заросте,--
хтось каже заспокійливо й недбало,--
старайтеся про видиме й просте,
аби лише боліти перестало.
Закінчаться неспокій і війна,
і знов усі ходитимуть у гості,
там, де раніш здавалось—крутизна—
в обіймах укладемось на помості».
Нічого не осмисливши, всі ми
заснемо у пісенному наркозі,
хоч голими руками нас лови—
ліниві опиратися не в змозі...
Коли ж ота знайдеться голова,
що замість заспокоїтись і спати,
почне шляхи відгадувати зла
й не дасть йому народ опанувати?
Вікторія Торон