Сонце на скелі звісилось в печалі,
В давню потугу пнеться взяти силу,
Розкидає краплі осяйного пилу
На ясні чисті неозорі далі...
По луках хвиля котиться рожева,
Пил гонить з квітів, запахи медові,
У вітах в’яже золоті обнови
І пестить зжовклі, при смерті, дерева.
Глянь... поміж листям майорять і сяють
Ниті павучі золоті, чудові,
Сонце веселку гне в сітки шовкові,
Вітер трясе їх... рвуться, вверх ширяють,
І линуть, линуть ген на ниви житні,
Ніби видіння золоті... тендітні.
Henryk Zbierzchowski
Babie lato
Słońce zwieszone na samotnej skale,
Dawną potęgę zbierając raz jeszcze,
Rozrzuca pyłów rozświetlone deszcze
Na jasne, czyste, przeogromne dale...
Po łąkach jasną falą się przelewa,
Wzbija pył z kwiatów i upojne wonie,
Między gałęzi złote wplata tonie
I pieści zżółkłe, konające drzewa.
Patrz... między liśćmi chwieją się i świecą
Jakieś włókienka złote i pajęcze,
Słońce w sieć nitek cudne wpięło tęcze,
Wiatr je rozrzuca... zrywają się, lecą,
I płyną, płyną hen na łany żytne
Niby marzenia złote... nieuchwytne.