І досі ти приходиш в мою осінь,
Мов протяг у прочинене вікно,
Приносиш і приносиш мені досі
Сухий дурман в настояне вино.
Боїшся дуже, щоб не загубитись
У спогадах моїх і моїх снах,
Даремно, бо вино я буду пити -
Хмільне й солодке - до самого дна...
Не випадково ходиш в мою осінь,
Шепочеш тихо, але не збагну:
Чи то мене про щось ти слізно просиш,
Чи то шукаєш зраджену весну.
Нагадуєш про себе і тікаєш,
То снишся, то зникаєш назавжди
І чую кличеш, кличеш, ніби знаєш,
Що прибіжу до грішної води.
Коли буває часто непогода
Й з пустого неба котиться гроза...
Я знаю, що це ти до мене ходиш,
Щоб слово ще не сказане сказать...
Ти думав, що ніколи не зникає
Надійний тил, міцний солодкий сон
І думка, що вибагливо шукає,
Кого б іще забрати у полон...
Та більше не бентеж спокійну осінь,
Не заглядай у тихі мої сни.
Забула я і цвіт, і неба просинь,
І все з тієї ранньої весни...
Душа тріпоче, мов невільна пташка
І стомлено сідає на краю,
Бо їй щодня злітати вже так важко
І жити важко у своїм гаю,
Де квіти ще розсипані повсюди,
Ще яблука валяються - бери!
Але не йди! Я хочу вже забути,
Як серце недолюблене горить...
- - -
Дякую!!! 
Хоч і з долею смутку.... 
