Розквітло буйнеє колосся,
У нашім полі навесні,
Там, де вдихав моє волосся,
Й долоні цілував мої.
З тобою були іще юні,
Сімнадцять-вісімнадцять літ.
Такі гарячі і бездумні,
Любили цілий білий світ.
З тобою бігали у полі,
За руку ти мене тримав,
Вмивали роси босі ноги,
І пан павук тенет наткав.
Посеред поля у колоссі,
З тобою були ми давно,
Ти цілував моє волосся,
Й моє блискучеє чоло.
Ми так любили і мовчали,
То гріх і сором. Просто встид.
І мовчки палко ми кохали,
Про це знав Бог і краєвид.
І знали ми. Нікого більше,
Тоді із нами не було.
Тоді писав мені ти вірші,
І цілував моє чоло.
Такі веселі й безтурботні,
З тобою ми були колись.
Та зранку якось по суботі,
Ми так жорстоко розійшлись.
Не було смутку і печалі,
Не було туги, тільки жаль.
Колись з тобою так кохали,
Та зник кохання наш врожай.
Дозріли золоті колосся,
А ми поси́віли давно.
Та в спогадах ми все ще босі,
Разом у полі мовчимо...