Я зустріла її біля дверей садочка і одразу стала спокушати піти зі мною у мандри. Вона була скромна тиха дівчинка і ніколи б сама на таке не зважилась. Звали її Леся. Нам обом було по п’ять років.
Послухалась вона мене не одразу. Мені довелося довго вмовляти її і обіцяти гори не бачених нею іграшок, які буцімто були в мене вдома. Якісь іграшки, звичайно, були, але щоб гори? Для чого мені взагалі потрібно було кудись її запрошувати? Я навіть з нею не дружила.
Кожного ранку ми з мамою довго їхали трамваєм перед тим, як мама відводила мене у дитсадок, а потім бігла на роботу. Вона завжди заводила мене всередину, але цього разу...Цього разу вона дуже спішила і підвела мене тільки до вхідних дверей, де в цей час тіснилися інші батьки з дітьми, поставила мене за кимось, скерувавши в потік, і кинулась до зупинки, куди саме надійшов трамвай. «Заходь прямо у двері!»--сказала вона мені наостанку, і я кивнула. Але не зайшла. Несподіване порушення звичного ритуалу схвилювало і зацікавило мене. Я відчула, що доля дарує мені можливість, якої більше не буде, і не скористатись нею суперечило моєму п’ятирічному здоровому інстинкту. Інші батьки з іншими дітьми «розсмокталися»--хто всередині, хто на вулиці, а я продовжувала стояти, ніби чогось чекала.
Ось тоді і надійшла Леся. Вона була сама—тиха, слухняна й беззахисна. Не знаю, звідки в мене взялась ця ідея, але я використала усе своє красномовство, щоб переконати її піти до мене додому. «Вдома у мене бабця, і вона нам дозволить бавитись, скільки захочемо, — вмовляла я її,— і таких іграшок, як у мене, ти ще не бачила». Леся, нарешті, піддалась, але цілу дорогу в ній відчувались невпевненість і острах перед ситуацією, в яку вона потрапила. Порушивши правила дитсадка і волю своїх батьків, вона почувала себе злочинницею і всім своїм маленьким серцем передбачала неминучість покарання. Я ж, навпаки, плила на хвилі хоробрості й авантюризму, і подолати її сумніви було справою моєї честі. Говорила я безперестанку і все намагалась заразити її відчуттям, що не піти в садок, а помандрувати туди, куди хочеться—найприродніша річ у світі.
До цих пір не можу зрозуміти, як я знала дорогу додому. Пішки ми з мамою в садочок ніколи не ходили. Була довга поїздка трамваєм, але за дорогою я не слідкувала. І ось тепер я йшла—спочатку вздовж трамвайної колії, а потім, звернувши з неї, просто центром міста, крізь густе переплетіння вулиць, ведучи із собою напівзнайому дівчинку і анітрохи не задумуючись про напрямок. Я ніби рухалась по натягненій струні, і на струну цю була насаджена уся, цілком. Так, мабуть, птахи відчувають дорогу додому всім своїм тілом, і якщо ти знайдеш в собі це відчуття і довіришся йому, все буде гаразд.
Ми проходили через центр міста, де знаходився магазин «Дитячий світ». Проминути його просто так я не могла—надто щасливо складався день, в якому я була хазяйкою своїх бажань. Я потягнула Лесю всередину. Справа був відділ тканин. Яке він мав відношення до «Дитячого світу» -- невідомо, але не це було важливе. На найвищій полиці, над різнобарвними тугими сувоями, наваленими один на одний, сиділи дві розкішних великих ляльки в пишних сукнях з атласних оборок—рожевій і темно-синій. Вони дивились зверху на людей, простягнувши свої округлі пластмасові руки із ямками на ледь зігнутих ліктях. Це був сонячний удар. Я вражено стояла, не відриваючи від них очей. Продавщиці ліниво походжали вздовж прилавка, не розуміючи свого щастя—бути в безпосередній близькості від такого чуда. Раптова закоханість надала мені сміливості, і я запитала, скільки коштує одна лялька (я вже вирішила, що виберу рожеву). Продавщиця, ледь глянувши в мій бік, мляво відповіла, що вони не продаються. Я не зрозуміла цього і, вичекавши якийсь час, знову запитала те саме. Відповідь була така ж із поясненням, що це прикраси. Це не вкладалось в моїй голові: ляльки в магазині, призначення якого—торгувати іграшками, чомусь не продаються? Я не стала більше питати. Я вирішила, що це непорозуміння можна розв’язати тільки рішучими діями, а саме—діставши гроші.
Так я стала жебракувати. Я стояла біля входу у довгий, викладений декоративними кахлями, пасаж «Дитячого світу» і випрошувала в людей гроші. Я сміливо підходила то до одного, то до другого із густого натовпу , зупиняла їх і просила грошей «на ляльку». Присутність Лесі мене надихала. Я хотіла, щоб на моєму прикладі вона навчилась розв’язувати життєві проблеми. Кілька людей здивовано дали мені пару копійок, один молодий чоловік, сахнувшись, швидко обійшов мене...Леся стояла ні жива ні мертва. Її вигляд раптом протверезив мене і повернув до реальності. Я згадала усі обіцянки, які я їй надавала—про мою гостинну бабцю, про гори іграшок, яких вона ніколи не бачила...Так і не розв’язавши непорозуміння із «непродажними» ляльками у «Дитячому світі», я повела її далі.
...Такої підступності з боку бабці я не чекала. Замість того, щоб привітати мою гостю і з радістю повести її у дитячу кімнату, де перебували оспівані мною іграшки, вона почала розпачливо сплескувати руками, заперечливо хитати головою і навіть слухати не захотіла про мій чудовий план—дозволити нам з Лесею цілий день бавитись у нас вдома. Я ще надіялась, що, незважаючи на сплескування руками, бабця все одно нічого не зможе вдіяти—міста вона не знала і не виходила в нього, тому що була зайнята доглядом за моїм новонародженим братом, але, на моє гірке розчаруваня, мій інший брат—двоюрідний, серйозний і відповідальний старшокласник—виявився вдома, і бабця строго наказала йому відпровадити нас назад у дитячий садочок.
Не передати словами, як соромно мені було перед мовчазною покірною Лесею, яку я, немов Хазяйка Мідної гори, спокусила обіцянкою нечуваних скарбів, і от тепер...Тепер мій брат спокійно і зосереджено вів нас обох, як дурних несвідомих ягнят, назад у кошару, де на нас невідомо що чекало. Приниження було цілковите, і я виявляла своє обурення тим, що голосно протестувала і відмовлялась іти, раз-по-раз лягаючи на дорогу. Люди оберталися на нас, братові було ніяково, але він із дивовижною терплячістю (за яку я йому вдячна до цих пір) піднімав мене, ставив на ноги і робив ще кілька кроків, до того, як мене охоплював черговий пароксизм обурення. Краєм ока я позирала на Лесю—адже все це я робила заради неї!—але вона, як завжди, йшла слухняно і мовчки, лише іноді кидаючи в мій бік несхвальний погляд.
Я чекала гіршої розправи, але в садочку, після того, як мене висварили, нас обох поставили в куток, і я чула, як молоді виховательки тривожно перешіптувались в передчутті якоїсь великої неприємності. Вдома на мене також чекав куток, але тут я чула зовсім інше. На кухні батьки впівголоса дивувались тому, як я змогла знайти дорогу додому, і тихенько сміялися.
Не знаю, що було з Лесею вдома--ми з нею ніколи більше не розмовляли. Боюсь, що її батьки не знайшли для неї виправдань.
З роками я цілковито втратила цю чудову властивість—підсвідомо пам’ятати напрямок, і навіть міста, в яких прожила десятки років, знаю погано. А Леся... Вона, звичайно, давно забула і мене, і ту нашу свавільну мандрівку одного дня сонячними вулицями старого міста. Але в моїй пам’яті вона залишилась мовчазною супутницею моєї першої в житті пригоди, кількагодинною подругою, яка мені довірилась. Часом мені хочеться покликати в невідомість: «Лесю, де ти?», але до мене щось подібне вже сказав один із чехівських героїв*, і я замовкаю на півслові.
* "Мисюсь, где ты?"-- А.П.Чехов "Дом с мезонином".
ID:
622981
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.11.2015 03:13:12
© дата внесення змiн: 26.11.2016 00:46:38
автор: Вікторія Т.
Вкажіть причину вашої скарги
|
