Бабусина хатинка, де пройшло моє раннє дитинство, була дуже маленькою. Тепер такі споруди називають літніми кухнями. Під низенькою стелею, посередині, проходив сволок – товстий дерев’яний брус, на якому кріпилась дитяча колиска, а на великих цвяхах був розвішаний верхній одяг. Білизна та інше зберігалися у старій скрині, що стояла у кутку. На ній спав мій братик.
Одне невеличке віконце виходило у садок, друге – у двір, а з малесенького, вмазаного у стінку на печі, видно було город і сусідню вуличку, де мама поволі зводила для нас нову хату.
Піч займала майже чверть усього житла, та бабуся надзвичайно тішилася тією хатиною і піччю, де вона спала на теплій лежанці, вигріваючи свої хворі суглоби.
Часто згадували, як сутужно та незатишно жилося їм ще недавно у вологій, холодній воєнній землянці. Відступаючи, німці спалили майже всі хати на нашому кутку, який так і звався: Зелений Кут.
Отже, саме ця тісна хатинка стала моєю першою домівкою. Вона гостинно прийняла нашу сім’ю у лиху для нас годину, коли моя матуся ще тільки носила мене під серцем. Вона прийшла сюди з моїм десятирічним братиком Толею після того, як коханий чоловік Іван продав їхню хату, заявивши, що їде у містечко Градіжськ, де живуть його родичі і де він вирішив придбати будинок.
- Там легше буде прожити, скоро я Вас заберу туди, - сказав він, ховаючи очі і зник… на три роки!
А у бабусі Олени, крім нас, було ще два молодших сини, які на той час були на строковій службі в Армії.
Матусі розповіли люди, як весело проводить час її чоловік у тому Градіжську, бо бачили його із вродливими молодими жінками у ресторані та на місцевому базарі, де він купляв дорогі подарунки черговій «подрузі».
Треба признати, що батечко мій був неабияким красенем та ще й з великими грошима, тож його «на ура» приймали місцеві молодички та веселі удови, яких було чимало після війни.
Матуся зрозуміла, що чекати від нього добра не виходить, і подала на розлучення.
А коли народила мене, то від великої образи, не захотіла навіть записувати на його прізвище, відмовившись таким чином, від елементів.
Бабуся Олена підтримала її рішення, сказавши:
- Ми не дозволимо ганьбити наш рід, не даром у нас тече кров наших польських предків! Самі разом виростимо твоїх дітей і без такого батька!
Жилося у ті роки усім нелегко, а вже без годувальника, та ще з двома малими дітьми, і поготів. Мама працювала, підробляла рукоділлям, але ж усі заробітки йшли на будівництво своєї хати, бо скоро повинен був повернутися зі служби на Чорноморському флоті мій дядечко Володя і вже тоді нам не буде місця у тій хатині.
Пам’ятаю гостре почуття голоду, а в печі варилася у чугунці та смачно пахла на всю хату картопля.
-Бабусю, дай картоплинку! , - жалібно просила я.
І вже тоді мені неприємно і важко було щось просити. Моя сувора бабуся відповіла:
-Почекай! Ось прийде скоро мама, може, принесе хлібця, тоді поїмо!
А мама усе не приходила і я, тихо ковтаючи сльози, заснула, а коли під вечір мене розбудили поїсти, мені уже нічого не хотілося.
Тільки окрайчик сірого, запашного хліба – подарунок «від зайчика» затиснула в долоньці і так заснула…
Зате, здається, більше ніколи у житті я нічого ні в кого не просила.
Взагалі, мене важко було заманити додому, щоб поїсти ту сіру затірку – суп з картоплею та шматочками
дрібно розтертого тіста… Мені більше подобалося гамувати голод усіляким «підніжним» кормом, як то, солодкими корінцями річного очерету , калачиками, чи клеєм, що янтарем виступав на вишневих стовбурах. А коли наступало літо і починали дозрівати різні фрукти, то проблеми з їжею для мене зовсім не існувало.
Тільки, коли сідало сонце, заливаючи рожевим кольором пів неба, я сама поспішала додому, бо любила ті вечори, коли до нашої тісної хатинки сходилися сусідки.
Моя бабуся Лєна, так її усі звали, сідала сукати
пряжу. З мішка вона діставала чималий жмут овечої вовни, що гостро пахла худобою і накладала на великий
дерев’яний гребінь, який відразу ставав схожим на чорну, чи білу, кудлату бороду. Потім, трьома пальцями правої руки розтягувала і скручувала вовну у товстеньку нитку, яку вправно накручувала лівою рукою на вертке, також дерев’яне веретено. Бабуся і мама були знані рукодільниці. Вони уміли виготовляти чимало корисних і гарних речей.
Наприклад, розпускаючи на нитки білі німецькі мішки із-під продуктів, покинуті у великій кількості окупантами, во-
ни плели гачками тонкі, вишукані, візерунчаті шалі для наших модниць. Вишивали хрестиком і гладдю сорочки, рушники, картини. В’язали тонке мереживо, вовняні рукавиці, шкарпетки. Кроїли і шили вручну сукні, блузи, спідниці. Нам з братом мама сама перешивала пальтечка, шила навіть гарнесенькі капці та валяночки.
А цими літніми вечорами при мерехтливому світлі каганця мама читала вголос товсту, добряче потріпану книгу, яких було чимало у бабусі на горищі.
Жінки зачаровано слухали, як ото тепер дивляться серіали. То були захоплюючі пригодницькі та любовні романи. Мені наказували спати і я слухняно закривала очі, але слухала майже не дихаючи, усе до кінця. Коли сусідки розходилися по домівках, я і тоді ще довго не могла заснути під враженням почутого.
Бабуся помічала це і присівши біля мене, починала тихо розповідати якусь, щовечора іншу, казку.
Мені здається, що вона сама складала ті казки, бо ніде потім я не зустрічала таких у літературі.
І нарешті сон долав мою цікавість…
2016
ID:
636991
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.01.2016 14:22:36
© дата внесення змiн: 20.01.2016 17:11:39
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
