День прісним стояв, певно спав біля ночі,
А сонце сміялося прямо в лице.
З вікна подивлялися очі дівочі,
Сховавши ще заспане тіло своє.
І все тут здавалося добрим і славним,
Ліниво несла свої води ріка.
Здавалося голос звучав Ярославни,
Здавалося тут похрестилась вона.
Тут добре… Та грому журливі розкати
Щоденно бентежать душі супокій:
Висять в розмаїтті крикливі плакати
Оголених тіл та примружених вій,
Тут вітер гарячий, не злий та брехливий,
З-за рогу поткнеться і знову назад.
То дай мені, Боже, наснаги, ще й сили,
Забути війну, пом’янути солдат.
День прісний, і люди так ніби й не знають,
Що десь там на Сході гуляє війна.
В церковній обителі тихо співають
Та молиться Богу якась там вдова.
І хочеться крикнути: «Нумо, прокиньтесь!»
Стискаються пальці в жилавий кулак.
То ж досить ідилії, серцем прилиньте
До горя людей тих. Час бити в набат!
