(Продовження)
Так сумно та незатишно Ользі без Петра, що аж до роботи ходити не хочеться. Вийшла з вагону на перон, а його немає. Людей... ціле море. Усі кудись поспішають, снують одне поза одного, а їй здається що вона в пустелі. Бо немає серед того моря його стрункої постаті, не сяють щирим теплом його очі, не додає впевненості його лагідна усмішка з-під вуса. Сама, одна,.. Не витримала вона "днів зо два-три", вирішила навідатись до Петра на слідуючий день. Під час обідньої перерви накупила газет, "щоби мав що читати", трохи фруктів, якихось тістечок до чаю і до кінця зміни планувала, як добиратиметься до лікарні. Ось уже і третя година, пора підмітати, та вибігати з цеху. Раптово вимкнулась енергія і зробилася настільки дзвінка тиша, що аж затенькало у вухах. Дівчина метнулася до виходу і майже наткнулася на начальника, котрий з"явився так несподівано, ніби вискочив з-під підлоги.
- Ой, вибачте, - тільки й спромоглася проговорити, та відійшла на декілька кроків. Заховавши руки за спину і тихцем поставивши сумку позад себе, бо до закінчення зміни ще десять хвилин, зробила вигляд що поправляє нитку на устаткуванні.
Василь Григорович попросив хвилинку уваги і беззаперечно повідомив:
- Весь тиждень, а можливо і наступний, маємо працювати по дванадцять годин, бо не встигаємо з планом до нового року. Треба підтягнути показники.
Працівники були шоковані. Кожен згадав куди поспішав та що запланував, але... з вигляду начальника було зрозуміло, що бунтувати немає сенсу, прийдеться виконувати вказівку дирекції.
Значить так: зміна до сьомої вечора, поїзд у вісім двадцять. Треба за годину встигнути в центр міста до лікарні і на станцію вчасно прибігти, бо куди їй подітися посеред ночі у місті? Ой, треба ще довідатись у якому він корпусі. Що ж тут робити? Але відступати дівчина не намірена. Вона встигне, вона все зможе.
З такими думками час минув непомітно. Вона вже біжить попід муром обласної лікарні до приймального покою. Ого, тут ще й черга. Вибачаючись на всі боки, Ольга твердим, неначе зі сцени, поставленим голосом звертається до медсестри:
- Я Вас дуже прошу, подивіться, будь ласка, чи не у Вас знаходиться (і називає його прізвище), а якщо у Вас то в якому відділенні і ще,.. в якій палаті?
Черга та медики не могли вистояти перед таким натиском. Медсестра тут же відкрила обліковий журнал і повідомила геть усе, про що запитувала дівчина. Подякувавши, Ольга вибігла на подвір"я лікарні і мчала у потрібному їй напрямку, ніби на пожежу. Всі перехожі розступалися перед нею, та довго олядалися вслід. Її це зовсім не турбувало, головне - встигнути... Ось і потрібні двері. Тут вона зупинилася, перевела подих.
- Значить так, він не має бачити, що я схвильована. Просто прийшла, від нічого робити. - дала собі установку і тільки заспокоївшись, постукала до кімнати.
Двері. Оцей шматок дубової дошки, пофарбований білою масляною фарбою, ховав за собою кімнату, в якій знаходився ВІН. Вона вже так давно не дивилась в найрідніші його карі очі, не чула його голосу, не торкалася руки, не дивилася йому вслід з вікна вагону... Все це було позавчора, але для неї минула ціла вічність.
Двері відчинив худорлявий, сивочолий дідок
- Хлопці, до нас дівчинка прийшла - весело промовив, чухаючи потилицю, - котромусь із Вас пощастило під вечір.
В кімнаті почулося чоловіче гиготіння.
Ольга зніяковіла, але часу немає на всякі дурниці і вона сухо запитала:
- У Вашій кімнаті є Петро?
- Є. - відповів дідусь і, засоромлено опустивши голову, почовгав стоптаними капцями в напрямку до свого ліжка.
Далі буде...
ID:
664637
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.05.2016 15:38:19
© дата внесення змiн: 25.06.2017 16:20:38
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
