Сонце в зеніті – круглий спартанський щит,
Що відбиває хмар кочові навали.
Стелиться мох, м’якенький, мов оксамит,
Ноги людські по ньому ще не ступали.
Штрикає тишу гілки сухої хруст,
Вітер бринить джмелем у верхів’ї сосен…
Йду обережно й тихо – ні пари з вуст,
Жалять обличчя хвойні голки́, мов оси.
Свіже повітря зв’я́зки у горлі рве,
Наче мембрана, пружно спирає груди…
Ладаном ліс обкурює все живе,
Лиш непорушні скель кам’яні споруди.
Міряю світ відбитками підошов…
Ліс – посивілий дід, але ще нівроку!
Здалеку привітає: «Це хто прийшов?
Начебто й не змінилась за ці півроку…
Ну ж бо, сідай сюди, на трухлявий пень,
І викладай усе, що в душі ховала…».
Хлю́пне теплом крізь вуса і засопе,
Очі зелені блиснуть, немов дзеркала.
Я притулюсь щокою до бороди,
Наче ми з ним не бачились цілу вічність –
Так, як до пана леститься кіт рудий,
Погляди перегукуються зустрічні.
Мовчки собі поси́димо: я і він,
Щебетом заколисані і вітриськом…
Десь обізветься грому протяжний дзвін –
Схоже, пора додому, вже дощик близько…
на мою думку, це вищий клас!!!...природа, це моя віра, моя релігія, мій Бог...це все...дуже Вам вдячний, за вірш...начебто сам побував в лісі ...з повагою до Вас
