Починається новий день. День, у якому мій годинник, знову невпинно йтиме вперед.
І коли він нарешті зупиниться?
Можливо, сьогодні я нарешті зустрінусь з тобою, ти усміхнешся мені своєю чарівною усмішкою і я потону в нестримних водах твоїх мрій.
Я так чекав тебе. Мій годинник цокотів хвилина за хвилиною, змушуючи чекати тебе.
Де ти так довго? Я вже уявляю собі нашу зустріч... Ти, як завжди, одягненна у ту, фіолетову сукню ніжно ступаєш назустріч мені, а в твоїх очах тонуть океани мрій. Коли ти одягнеш щость інше, то, ніби перестаєш бути собою і навіть мій, старий годинник перестає пізнавати тебе і скрушно прицокує язиком.
Я чекаю на тебе. Думаю, що ти прийдеш уже скоро. Ти ж не можеш баритися, я ж чекаю тебе. А старий, настінний годинник пришвидшує свій рух, поспішаючи до встановленого часу, коли ти, нарешті повернешся.
Тебе не було так довго! Хіба ж можна так баритись, знаючи, що я чекаю тебе?!
Остогидлий годинник усе торохтить без зупину. Коли ж він нарешті замовкне? Можливо тоді, коли, повернешся ти?
Ти заходиш до кімнати. Цокання стає ще гучнішим. Я беру щось до рук і щосили жбурляю його у годинник. Замовкнеш нарешті? Може зламався?)
Ти осудливо глянувши на мене, йдеш до нього. Підіймаєш зі стрілок шматочки розбитого скла. І, о Боже!!! Стрілка рухається знову.
Невже так буде завжди?...
