-Важка старість. Ой, яка важка! І тут болить, і тут. І ноги швидко втомлюються. І руки розлущують невеликі білесенькі голівки часнику на дрібні дольки.
-Я цього часнику натикаю скрізь: і під тиночком у затінку, і понад стежечкою, і під деревцями. А його ж уродить, як маку! Син вкотре відраджує: «Навіщо ви, мамо, всього так багато насаджуєте? Старі ви, нездужаєте».
А що ж я робитиму? Сидітиму, склавши руки, еге ж? Такого не буде ніколи. То їм, дітям нерозумним, непотрібна земля, як і стара мати. А я люблю землю, і доки моїх сил буду копирсатися в ній. А син: «Ну трохи посадіть. Скільки вам одній треба? Ой, щось не те ви, мамо говорите». Ич, який Хома! Він рідній матусі не вірить.
В бабусиних голубих, як небо, очах сховалася хмаринка. Всміхнулася дитинно – щиро, зігріла усмішкою враз посмутнілий день. Її миле, пооране зморшками обличчя світиться теплою вродою і ласкою. Певно, в молодості вона була дуже гарною, якщо краса її сяє навіть крізь глибочінь прожитих літ.
-Там, де ми жили раніше… о-о-о, тоді я була молодою і здоровою, все любили дерева саджати. Який гарний сад викохала! Посаджу деревце й промовляю: «Роди, боже, на всякого долю». А мої малі діточки, знай сміються з того.
Шпанка у нас. Рясненька, рання. Така добра вишенька вродилася. Перед самою хатою росла. На весні, бувало, ніжним цвітом у вікна задивлялася, білою заметіллю ганок і усе подвір‘я припорошувала. А як обліплять її червоні ягідки, то не маємо рятунку від сусідньої дітворі. Налетять щебетливими пташенятами та й обірвуть до вишнинки. Сварюся на них лозинкою, а син дорікає: «Ви ж, мамо, й хитруєте. Коли саджали, забули, як врочисто промовляли: «Роди, боже на всякого долю?». А ось ниньки вже й гримаєте. Хай рвуть. Чи жаль вам? Я б теж поліз до чужого саду, коли б свого не мали».
Замріялася, несподівано згадавши роки своєї далекої молодості, що так пролетіли швидко, мов ключ журавлиний у небі.
-Не шкода мені, бо ж для дітей и саджала. Аби лишень гілля не ламали, дерева не знівечили.
2
Монолог старої жінки не переривається Згадки і дійсність – немов одне ціле.
Сповідь самітного серця… Наче сумна-пресумна пісня.
-Ось, збудував син будиночок. Бачиш, який гарненький та чепурненький. Руки у нього золоті, все уміючи. Обіцяв, що тут житиме,старість мою доглядатиме, о-от. Та, бачу, що це лише думки його такі. А сусідонька мене втішає: « Не журіться, Степанівно, тітку свою догледіла і вас догляну. Одну помирати не залишу».
І тихо скотилася з очей сива сльоза, причаїлася, мов беззахисне пташенятко в одній із глибоких зморщечок, і завмерла.
Про дочок своїх говорила, як про ластівок, що загубилися у чужій зграї.
-Вони у мене обидві ясноокі, темно-русі були. А нині одна, як мідь, а друга – й не розбереш: чи то біла, чи то жовта. Вже й онуків мають. Живуть у місті. Та такі заклопотані, що про матір часто-густо забувають. А були малесенькими – як любили мене!
«Ой, моя матінко, моя ріднесенька!» - співали тоненькими голосочками. І поцілують, і пригорнуться, і пожартують. Особливо, мала Галочка. Бувало, повертається татко з роботи, ледь ноги переставляє – такий натомлений, а вона на одній ніжечці, немов жайворонок, йому настріч скаче та веселенько виспівує.
А він лише всміхнеться та пожурить її. Любив її дужче од усіх.
Та про ту вже Галочку разів зо п‘ять переповіла.
-Ото тільки і радості та втіхи мені було від малих. Кожен день до сліз сміялася, так вони мене веселили. Й не марилося, що безрадісно і самітно до смерті доживатиму. І де вона, та смерть швендяє…
До сина думкою повертається:
-День-повз-день його виглядаю. Цямрину треба полагодити,огород час засаджувати, а його все нема та й немає. Що там у нього трапилося? – помовчала та ненадовго.
А далі знову думки линуть:
-Дні швидкоплинні, не встигла щось зробити, та, правда, який з мене робітник, старої, згорбленої, а сонце, дивлюся, ген до лісу скочується. Зате ніч довга, безсоння, бодай її. Отаке тобі життя на старість. Ні радості, ні задоволення...
З-за лісу, мов шкідливий котисько, вихопилася важка грозова хмара – вона давненько визирала та вичікувала слушної митті – і несподівано упала на бабусине невеличке, кілька хвилин тому залите подвір‘я.
Загримів, загуркотів молодий гучний грім, завзято вперіщив задиркуватий дощ.
-От ся й маєш! – заклопотано промовила старенька, скрутно похитавши головою. – Хоч би бруньки очки розплющили, у світ поглянули. А то на голісінькі дерева загуркотів вражий громисько. Знову буде засуха. А ти чого стоїш, як укопана – озвалася до мене.
– Хутчіш до стіни тулися та промовляй: «Нова новинка, щоб не боліла ні голова, ні спинка».
А-а! Людське повір‘я. Та все ж тулюся до бабусиної біленької хати й сміюся:
-Хіба це правда, що не болітиме спина?
А сама бабуся сидить на низенькому ослінчику журна, згорблена, зіщулена, втомлено поклавши на гострі колінця вироблені, поорані зморшками – роками рученьки і всміхається прозоро, легенькою, немов павутинка, усмішкою зухвалому грому, що так недоречно гримів на голі дерева, не дочекавшись бруньок; колючому не по весняно холодному дощу, що лопотів по землі радісно і рясно; темній хмарі, що, очевидно, надовго загостювала на її подвір‘ї.
А грім, гай – гай, уже гуркотів, клекотів, розколихував небо, мов колиску над землею…
ID:
672737
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2016 18:07:53
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:26:25
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
і несправедливість щербата... 
