* * *
Нашу мову свідомо псують,
Препарують її,
А по суті
Викривляють самісіньку суть
Закорінення в рідному грунті
Українства. Не може, мовляв,
Існувати якесь українство
Там, де «руська справіку земля
І московсько-слов’янське єдинство»!
Що ж я можу сказати на те?
Шовіністи з Північного Сходу
Посягають на наше святе –
Самобутність народу і роду,
Що первісніший від москаля
Й несумісний з ординським началом,
Адже першою наша земля
Первозванних добром зустрічала!
Адже наші великі князі
Правували з високого трону
Ще тоді, як в московській тайзі
Не було ні хреста, ні закону!
Та про що це я, люди, кажу?
Автохтон – і... найбільша меншина,
Я ж і досі не встав – я лежу
Й піді мною лежить Україна;
Хоч моя, та все’дно не моя,
Хоч і вільна, та втричі залежна,
Бо схотіла вернути ім’я
Своє власне, від Бога належне;
Бо по-своєму крикнула в світ:
«Я – держава, я маю клейноди
І не вбили за тисячі літ
Ані мови моєї, ні вроди!
Я – держава! Я маю права...»
О, Вкраїно! Кому твоє право
До вподоби?! Імперська Москва
Твоє право касує лукаво.
Яничари – твої байстрюки,
До десятих колін москаленки,
Знову душать тебе залюбки –
Не потрібно їм рідної неньки!
Генетично їх вабить чужа,
Не скупа на хабар і подачку,
Ще й до того ж вона – «госпожа», –
Їй подайте Вкраїну-кріпачку!
Я хронічно хворію,
Але
Все ж найдужче з обиди хворію,
Що відібрано щастя мале –
Українську мою ейфорію!
Я не можу змиритись ніяк
(Та чи й можна з таким-от змиритись?!):
По-вкраїнськи лишень до собак
Я звертаюсь, щоб наговоритись.
Лізуть злигодні в чесну сім’ю,
Що не вміє нічим гендлювати,
Я ж сміюсь артистично – вдаю,
Що умію як слід газдувати.
А вночі, в глухоті, в самоті
Я рахую свої «капітали»:
Ще ніколи в некращім житті
Так брутально мене не топтали!
2000
#ІванНизовий_патріотичналірика
