Якось я приїхала до Львова. Накрапав дощ. Я зайшла до оперного театру повечеряти. Вийшла – дощ сильніший пустився. А я без парасолі. Стою при виході, дихаю озоном і трохи нервую. Поляки туди-сюди сновигають. Їх на вихідні багато приїздить до Львова. Одні хочуть театр подивитися, інші - квитки купити, ще інші чекають, коли дощ стихне (як я) або виходять. Тут стала протискатися крізь товщу народу одна пані – старша, але така симпатична приємна жіночка, з театру хотіла вийти надвір.
– Прошу, пані, будь-ласка, проходьте, - сказала я їй і звільнила прохід.
- Дякую, dziękuję, thank you, - відповіла вона і приязно мені усміхнулася.
І тут я побачила, що у неї одна нога – залізна, від коліна – протез. Вийшла та пані, постояла хвилину недалечко від мене і пішла, розкривши над головою парасолю.
А я, коли вона стояла, промовляла вголос, хоча й неголосно: «Агей, небо! Що таке? Перестань пускати дощ. Мені тут зовсім не в радість сторчати».
Вона, мабуть, щось із цього почула, бо хвилин через п’ять вернулася до театру і простягнула мені свою парасолю.
- Як пані потрібно ненадовго піти, то візьміть, - мовила по-польськи.
- Ні, - кажу їй. - Дякую дуже. Зараз дощ затихне. А як ні, то я піду так, без парасолі.
Вона знову мило всміхнулася. Ще щось сказала мені трьома мовами, помахала рукою. Я теж їй усміхнулася, помахала рукою і пішла на фестиваль кави. Через хвилин 15 дощ перестав падати. На відкритій сцені перед театром молодіжний гурт «Jazz K&K /Kudrynetskyj & Kovalska/», дарував глядачам хороші пісні (хлопець наживо грав на клавішних, дівчина наживо співала), а переді моїми очима все стояв образ старшої польської пані – з твердим протезом і м’яким серцем.
Гарно. Людей і їх серця перероблює лише Господь, коли того хочемо і просимо. 
Самі мають переробитися. Гарного вечора! 
