Поет без імені...
Він пише по-українськи.
Він пише по-російськи.
Він пише по-німецьки... І на трьох мовах те, що назвати одним словом складно. Однак з його доробку можна судити про характер його нації. Що стало рідкістю в наш час...
Скажи мені, що ти пишеш, і я скажу, хто тебе буде читати.
Поезію читають у нас погано. Купують ще гірше.
Найкращий читач – письменник.
поет
поету
злива
Складності поета Петенка в тому, що більшість його віршів публікувалася значно пізніше їхні написання. І публікувалося – мізерно мало. ( Сам-видавнича книжка “Без назв”, та декілька творів у журналі “Склянка Часу”, № 14-15, 23-24.) Критичних статей чи рецензій (не рахуючи заміток В. Ребрика в тій же “Склянці Часу” № 19) не з'являлося зовсім. Але поезія жила. Харчуючись плином часу, його речовинністю.
протри
лицем губи
порожні
скельця
І прийдуть роздуми:
Біблія те Минуле
Зовсім забуті слово
Навіть забули крапку
Що перенеслася в дах
Адже ми, у нашому прагматизмі зробили звичкою навіть релігію. Саме таємнече -- Совість. Багато хто нині став вільним... І безсовісним.
релігія псалми діва
посмертні подих
переклик
пригнічують
святі слова
та те вже
звичка
Чи не звідси найстрашніша українська втрата -- Чорнобиль?
Чорнобиль -- то ніч
серед сонця
Те дуже
біла
ніч
Хтось скаже: “Ах, поза”.
Поза і спокій Петренко нагадують картини. Чи навіть фрагменти картин. Невиписаних і самотніх.. Але в них -- примари нашої присутності... І ми там були. І ми це бачили...
І над усім цим сизифова робота поета:
народжувати вірші -- ніби дим
наматувати туго
на легені
Таке мистецтво нелегко зрозуміти. Але перейнято воно почуттям і думкою. Пронизано одночасно складною емоційністю і скепсисом. Немов книга ця -- щоденник цих почуттів:
Дуже тяжка зима.
Смерті хотілось усім.
Петренко відіграє роль тимчасового мірила. Але воно -- розрада, не ліки.
дихайте
і ніч вам
обов'язково
допоможе
Він ставить питання. Відповідей же не дає.
... Питання неба і життя
Питання болісного тиску
Питання злету
Небуття
Питання слів
На обеліску
І над усім цим апофеоз сумніву любові.
не злися,
собі не муч,
її колися кохали.
один
від серця ключ, --
тобі туди
не кликали.
Оглядаючись, і ми разом з поетом, зауважуємо безліч втрат.
... і поки добро
лише розгортає
крила
зло встигає
як мінімум
двічі
вкусити
Але, ми йдемо далі. Час не чекає. І ми знаємо:
найкращі квіти
що цвітуть
найкраще листя
осіннє
Що вже отут поробиш, коли саме життя автора ( майстерно представлене у творі “Л-ка 2000”) – суть самітність. Нічого зайвого. Тільки правда. Вона як завжди, одна. Як Чорнобиль з його атомною ніччю. Як бачення смерті в розумінні творчої особистості:
- померти
- бути вбитим
- самому вбити
- жити без змін
І людина, -- чи вінець творіння?
душу в космосі
космос
у душі
мі
посередині
А перед нами наша країна, де “чуття великої родини згасло”, і любов з її нерозумінням малослів`я...
я каджу тобі
одне лише
слово
кохаю
це дуже багато слів
це як рій
з вулика
Спробуйте сказати про любов краще (об'ємніше)!
У Петренка “на кожному цвинтарі хтось похований”. А він все ще міркує про творчість, як єдиний сенс життя:
поезія
виходячи зі сну
знов засинає
у книгах
і деревах
Чи от ще:
заманулося щастя?
стань поетом.
І перегортуємо ми дні нашого і поетичного життя, керуючись законом про те, що:
Сонце і місяць
Дивовижні Близнюки
бо Щоденно
пишуть один одному
Некрологи
І все це навколо дня і ночі. По годинній стрілці. Rund um die Uhr...
І представляє це нам збірник віршів поета без імені Петренко. Можна сперечатися про його викладення, але не можна відмахнутися.
Дуже цікаво звучить!
Ви відкрили для мене новий стиль і форму поезії...здається приблизно - це рецензія у віршах, чи пак, поетична рецензія, чи хірургічний надріз поетової душі?