Я казав тобі, жінко, – не плач. Жінко, не плач і не спи.
Надто багато тепла в цих жахіттях нічних:
мости,
листи,
Басти-
лії наших з тобою невтішних фраз.
Не спи, жінко, не спи. Забагато болю на раз.
Сум – то глибока вода,
глибока холодна вода,
течія тягне углиб, вирви тягнуть до дна.
Не заплющуй же, жінко, очей своїх збляклий агат;
хто тебе витягне – точно не я, мене навіть поруч нема.
І поки я там, а ти – тут,
шукаю до тебе маршрут,
стелиш постіль на двох,
ховаєш в сувої тривог
кожну зі збіглих секунд.
Поки ти там, а я – тут.
Як два вірні Божі пси,
яким не дали голоси,
шалені, але німі кожен в своїй журбі.
Впади собі в анабіоз,
спини довкруг себе час,
щоб жоден серйозний психоз
не міг доторкнутись нас.
Бережи себе від води,
не плач, не дихай, не спи,
тільки дивись і чекай –
хай безнадійно, хай,
позначки координат –
серця твого бинти.
Не зволожуй сльозами мап.
Я прийду вночі.
Не спи.
між місяцями на сонній артерії міста.
1.7.2016р,
Львів.
панночко, граціє, ну що ж ви так?! не понижуйте, не смійте приземляти своє космічне, високе, чисте джерело наснаги, криничку душі і її прояв солодкий - Поезію!
гарно, дуже гарно!
ой тут не повірю: я чи не всеньке життя був лише причиною чиїхось прикрощів...
а хотілося б цього, вашого - і джерельцем любові бути, і радостей буденних, і життя всого. і тим паче - посмішки!..
ех, де мої сімнадцять!..