Від того, від того, від того,
що душа, як той чобіт зносилася,
човгае, човгае, човгае...
і, як загнаний звір, прикидається чорним страховиськом в житі.
…А з дзеркала тупо вдивляється в мене дідок – біс словесний….
А серце...
Не римується з долею...
Що ж!
Я приймаю все це, щоб тот біль дотерпіти до смерті.
І, ДИВO!
Є для мене за що учепитися –
гуску зловивши у лузі зеленому під Запорізькою Січчю,
видираю з хвоста
пару пір'їн, що кращі,
і,
з картріджів
викинутих,
приготую чорнило...
А потім,
вночі,
над листом білопінним свої воркування та сни
починаю...
Розкреслювати...
У саду...
Ось, доріжка, пирієм зарослая слизьким,
до кручі,
тінь твоя під горішиною,
світом освітлена...
З неба –
виразно –
голос:
– Усе, мій коханий, прости!
Ні тебе,
ні Парижа я вже на побачу,
я вже на побачу-у-у.
...Ніколи
Ні!!!
Лечу за тобою,
Ой, ти, божечка-боже, це ребра...
це ребра мої...
…Оговтавшись,
приклавши холодного до голови
просвітленої...
Знов...
Шепочу за луною твоєю услід:
– Ні тебе,
… ні Парижу,
Ніколи, ніколи, ніколи…
ID:
69048
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 15.04.2008 09:37:49
© дата внесення змiн: 19.10.2013 23:19:04
автор: Ицхак Скородинский
Вкажіть причину вашої скарги
|
