Жоден із видів людської пихи
не може зрівнятися з засуд-
женням бездомних людьми, які
мають їжу, оселю і затишок
Гармін Мелвілл
Зима. Дорога без тротуару. Жодного ліхтаря. Зрідка проїжджають машини. Ще якихось метрів 500 і цивілізація. Чергове світло фар. Погляд муляють лише смітники. Щось не так, щось там ворушиться. Може, собаки? Вона підходить все ближче... Адреналін пульсує з неймовірною силою. Це не собаки – люди. Хоча не кожен вважає таких людьми. Для всіх це лише образливе слово без права голосу – бомж. Ця абревіатура (розшифровується як «без определённого места жительства») стає вироком.
Чомусь зупиняється. У неї перед очима пара людей. У світлі яскравих фар, час від часу виринаючих здалека, вона починає їх розглядати. Невизначене не тільки їх місце проживання. Важко сказати скільки їм років і розібрати колір їх волосся. Ніхто ніколи вже не спитає, хто вони по професії і чи є в них рідні. Не відомо, ким вони хотіли стати в дитинстві і коли вперше закохались. Вони це все мали і втратили, але, в будь-якому випадку, всі вони колись жили нормальним життям, тим, яке зараз маємо ми, тим, яке ми не цінуємо, на яке жаліємось…
Вона стояла не рухаючись. Не відомо скільки. Дивилася в очі і не могла зрушити з місця. Чомусь зараз її не відштовхував неприємний запах суміші зіпсованих продуктів і алкоголю. Втупилась в захмелілий погляд дивних людей з іншого світу: дикого і вульгарного (принаймні так вважає соціум).
Чоловік і жінка. Вона заснула на його плечі, сцена не для кінотеатрів, бо волосся в неї давно втратило колір і заплуталося,одяг не її розміру і розлізся, на одній лише шапці купа дірок і плям. Мабуть, одягла все, що мала, щоб зігрітися. Куди їй до голлівудських актрис? Але він не спить, наче охороняє її сон. Його шкіра злегка синя, бо єдине «покривало», зроблене з кимось викинутої куртки, повністю дісталося його супутниці. Звичайно, це не викличе такого захоплення, як Ді Капріо, що мерзне в воді, щоб врятувати кохану ( при тому, що на такому уламку вони легко могли врятуватися обоє). Він теж не схожий на красеня з екрану. Але в них є свій невеличкий «Титанік». На двох. Тим не менш, оточуючі дивляться на них як на 2 брудні пакети сміття: з бажанням, аби ті найскоріше зникли і неймовірною огидою та ненавистю. Всі помічають тільки погані сторони речей, стосунків, людей… А якщо вдуматися, то в кожному є щось, достойне поваги. От тільки ми те щось помічаємо тільки в собі коханих…
Дівчина не витримала його дивний погляд… Чоловік інстинктивно поправив куртку вільною рукою:
– Чого дивишся, іди собі. – голос не злий, радше втомлений. Наче з прірви.
Вона підкорилась. З опущеними очима поверталася додому, а з голови не виходив той погляд. Без краплі злості… Може, він знайшов своє справжнє щастя, своїх справжніх друзів?.. Може, ночами він складає вірші чи малює свої картини в голові?.. Може, втративши житло і їжу він здобув дещо важливіше?.. Принаймні в нього немає тої затаєної образи на світ, яку ховають всередині всі дорослі…
В голові купа думок, щоразу більше і більше. Дзвонить телефон, автоматично натиснута кнопка і її засипають питаннями:
– Ти де пропала? Чому я не міг тобі додзвонитися? Ти вже вдома? Все добре? - слова з іншого світу, де всі мають забагато для щастя.
