Я випиваю склянку ночі,
Брешу собі, що все мине,
І на блокнот лягає почерк:
Я починаю гру тіней.
В ній ти мовчиш і довго куриш,
І думаєш про щось своє.
В ній наш балкон і “Димна суміш”,
Чумний сусід сусідку б’є.
В тій грі ти дивишся крізь мене,
Шукаєш шляху до дверей,
Течеш мені по хворим венам,
І засихаєш, наче клей.
В ній стільки болю і тривоги,
І щастя дикого мого,
Що я не можу стать на ноги.
І кров кипить, мов той кагор.
Я випиваю склянку ночі,
Сміюсь і плачу, сплю і ні.
Стає розбірливішим почерк,
Та щось лишається в тіні.
Те щось мене бере і душить,
І розриває на шматки.
І ранками нестерпно сушить,
Народжуючи ці рядки.
Ти, відвернувшись, глянеш в стіну,
Скорботно видихнеш фінал,
І встромиш ніж у голу спину…
Таксі посуне на вокзал.
Ніхто нікому не коханий.
Голосить дум скажених хор.
Відкриті всі на світі крани,
І крапле кров. Або кагор.
