У кульбабах, де роси кохалися
В світлі вранішнім. Гасли зірки.
Він збагнуть намагався, що сталося,
На вустах звідки присмак гіркий?
Звідки спокій такий – десь з середини?
Десь, де рвалась у небо душа?
Як же пахло тепер йому медами.
Дошкуляла одна лиш іржа,
Випікала, крізь сон наче, нутрощі.
На кульбабу метелик присів.
Він дивився і думав – то пустощі,
В світлі вранішнім, кращим зі снів.
Він збагнуть намагався, й те сталося.
Стукіт серця між помахом крил.
Їм вдалося. Вони не здавалися,
Й не здалися. Полягли без сил.
Не пекло вже. Метелик у променях,
Ніби квітка, злетів в всій красі.
Посміхнувся. Прикрив очі стомлені
Між кульбаб, в прохолодній росі...
