Двома руками
я розчиняю перед тобою серце,
розвівши ребра зі шкірою
у сторони.
Тут завжди мокро, знаєш:
така-собі слізлива хмара,
що, наче бомба з бойовиків,
викручує зворотній відлік:
3
2
1
й десь тут
на моменті тиші перед вибухом
застрягає,
наче солдат, що вислухав наказ,
але не отримав вказівки
його виконувати.
Я беру твою руку.
кажу:
"Сміливіше, торкнись мого серця,
що стукотить, наче старий годинник
під амфетаміном"
і дивлюсь у твої дві безодні,
що от-от готові зжерти мене
й занурити квартиру
в їх солодку
пітьму.
Десь в ейдосі
за сотні світлових років звідси,
у вимірі, що є законом усього,
два скельця, серед мільярдів таких же,
світлом
прострілюють простір і час,
несуться гучніше за форте
й приземляються так зовсім піано
в нашій кімнаті —
перетворюються
в нас.
Я відчуваю,
як дрижать наші руки,
як гучно гудуть галактики
в головах;
як світло з ейдосу
доводить наші тіла
до червоної відмітки
на спідометрі напруги
й між нами
виростає атомний вибух.
Тримай моє серце,
міцніше стискай,
доки не відчуєш гарячу кров
на своїх долонях.
Не треба лякатись:
я ж-бо не боюсь болю,
бо той означає,
що ти іще живий,
тож я звик,
що коли хочеш тримати когось так близько,
мусиш бути готовим
до болю.
3
2
1
Роковий годинник
співає своє останнє
солодке
"тік-так",
а в ейдосі
додолу посипались
тріснуті скельця.
