|
От дивись:
це купка
з усіх твої сумнівів,
страхів,
дитячих мрій
й життєвих цілей,
які ти навчився ставити
на пліснявих семінарах
по саморозвитку.
Цей стаф
голосно гримить,
як накидаю його
один на одного,
а деякі особливо важ(кі)ливі речі
розламуються навпіл,
кришаться,
усипають уламками підлогу.
От глянь:
пам'ятаєш, як був малим
батько бив матір,
а ти думав,
що це так низько,
що це так брудно,
щоб ти колись та й жінку ударив —
ніколи.
Глянь, я кидаю його на інший спогад:
стоїш
в підлогу втиснулась та,
чиє тіло цілував уночі
вона сміється,
застрягши десь посередині
перетворення плачу
в істеричний сміх
ти — осліплений люттю,
ігноруєш пашіння долонь
у вікні,
котре молода ніч перетворила в дзеркало,
сяє гидотна посмішка,
що в пам'яті відлита запахом поту,
і мов перелюбний поцілунок,
міцно вп'ялась
у твої губи:
там, — у віддзеркаленні, —
тобі посміхається батько
Купа гримить:
довго й протяжно,
довго й тривожно,
спогади руйнуються,
перемішуються
стають, як один
потрісканий епізод,
що зітреш із пам'яті
опісля.
Зніми цей одяг:
він страшенно брудний,
і давай його сюди,
його я теж скину в купу.
Чому?
Бо він вріс у тебе, дурню,
тепер ти — уже не ти,
а пам'ять,
що зрослась із тілом.
Хіба забув,
як колись у ньому
п'яний зізнавався у коханні
заледве знайомій дівчині
коло вогню,
що шепотів псалми
вечірнього спокою.
Здається, його ж із тебе
пізніше знімала інша коханка
із крилатими ногами,
котру ти цілий рік беріг від світу
у своїй кімнаті,
у своєму серці
і котра так там прикипіла,
що потім доводилось виривати собі серце,
виривати себе з квартири,
аби більш ніколи не бачити
цих неголених стін,
та за неї не хвилюйся,
бо лежить десь під твоєю затхлою мрією
стати колись по-справжньому відомим
письменником,
аби твоїми словами отруювалось
і хворіло усе волелюбне покоління,
котре ти ніколи по-справжньому не міг зрозуміти.
До речі про це:
окуляри теж віддавай,
рожевий колір тобі ніколи не личив.
Досить через них дивитись у майбутнє:
там усе так само
літатимеш серед брудних мух
над смердючим псом
свого міста,
що повільно,
ретельно
перетравлює тебе;
усе так само
носитимешся сновидіннями кварталів
в пошуках самого себе,
але із кожним наступним поворотом
усе більше губитимешся.
Тобі страшно?
Боїшся майбутнього?
Не знаєш, що тебе чекає?
Та я ж знаю,
що найбільше ти боїшся не цього,
а довгих пазурів звіра,
що підкрадається уночі
в твоє задрочене ліжко
та чавить горло,
обличчя,
ріже десь зсередини —
боїшся розуміння того,
як же, блять, низько
ти опустився,
наче прибитий кайданами
до соціального дна.
Віддай цей страх мені,
бо страшно лиш вільним людям,
тобі ж свобода ні до чого,
тому припини ховати її
за спиною,
боязно торкаючись кінчиками пальців,
а віддавай сюди.
Усе віддав?
Ось тепер, ти схожий на чоловіка,
тепер тобою задоволений.
Тепер дивись:
як я повільно запалюю сірник,
як він пливе в густому просторі
й усе твоє минуле загоряється,
стрімко вистріливши угору
вогняним снопом.
Кожен порух,
кожен відчайдушний крик про допомогу
в мудру пустоту карпатських гір;
кожна мрія про дорогу,
що мала б провадити маленьку Еллі
до міста Рожевого смарагду;
кожне люблю
і кожне ненавиджу,
кожне бажання,
цінність,
страх —
усе
здіймається іскрами до неба
і тепер
у тебе не залишилось
нічого.
Голий
стоїш,
в зіницях плавиться
минуле,
в зіницях плавишся
ти.
Не бійся, товаришу,
там, куди ти йдеш,
тобі це не знадобиться,
бо солдатові не потрібна особистість.
ID:
743940
Рубрика: Поезія, Верлібр
дата надходження: 29.07.2017 14:46:10
© дата внесення змiн: 29.07.2017 14:48:08
автор: Лажневський
Вкажіть причину вашої скарги
|
