Заберіть цю печаль,
що в зіницях затьмарює світ.
Моє зірване сонце
скотилось до ніг в попелище.
Бо програла усе,
а лишився лиш так… пустоцвіт.
Як земля ця пече -
підіймаюсь до трав… і не вище.
Це межа, це рубіж,
це кінець безнадійних вирів...
Та лише б не отямитись
в світі розколотім в друзки.
Мій притулок десь тут,
серед мертвих оцих берегів.
Мені б трішечки неба,
щоб сонцю не буть серед пустки.
Та мій берег горить,
тут я жриця спокути й краси…
Цей світанок без сонця -
і час мій жертовний спливає…
Ніч застигла чи ні ?
Як вогонь, як цю грань загасить!?
Моє зірване сонце
мене у долонях тримає…
...можливо то навіяне затемненням?
та сонце зійде не один ще раз,
осяє ночі загрубіле терня,
блакитну чашу неба переверне,
щоб стужавіле серце оживить...
так... десь там.
Безкрає небо очі манить і стежка полем десь біжить.
Якої ще у Бога долі осмілюсь я колись просить...
Цей виднокрай, і жайвір в небі, І в річку загляда блакить...
І трави впали у покоси, напившись срібної роси.
Так ось де джерело любові!? І серце радісно щемить.
Якої ще у Бога долі, якої долі ще просить...
Оце так експромт!.. Прочитав, аж замріявся... Здається, що в нашій країні воно інколи пересихає, це джерело ...Хоч Ви, Олено, трохи наглядайте там за ним...