Вона розлюбила його і він брав її силою
Вона була гордою, а ще була непокірною
– Ти моя, я тебе нізащо не віддам
Її звали Ліліт, його звали Адам
Він вважав її річчю, всі промайнули можливості
Здобути себе – по скронях б’є: «Рівне прагне рівності!»
– З одного попелу – одна доля на двох, –
Вона пам’ятала, про що їм казав Бог…
Вона зривається в ніч хижим птахом
Вона кігтями рве малі тільця дітей
Дар свій забере та розвіється прахом
Знедолена навік у квітінні лілей
Їй не явити більше світу дитини,
Хоч яким би став навкруги дивний світ
Демону ночі – відтепер не рабині
Не знайти собі пару, самотній політ…
Понад усе вона ненавидить рабство!
Та йшли віки і крізь них люди людьми поневолені
Рабині-жінки і їх сини зростали тавровані
Крім тих, кого Ліліт ледь чутно вела:
«Неправда, що вартуєш лиш його ребра»
Зростаюча жага до знань, до поваги, до любові
Змушувала стискати волю у криваві долоні
І ростити Людей – волі вчити синів!
Але ті, що з ребра ростили рабів…
Вона зривається в ніч хижим птахом
Вона кігтями рве малі тільця дітей
Їм волю б пити, а не дихати страхом,
Та не бажає волі рабам – лиш смертей
Воля у рабоволодінні наснилась
Чи і не снилась рабам-батькам взагалі –
Не людина – бачиш, сичем причаїлась
У хижім погляді знову діти малі…
На полюванні, у очах діти малі…
26 березня 2017 р.