Вона зійшла, так тихо і спокійно,
Тримаючись за поручні знайомі,
Що кожен рік хапає злотим листом.
А я тримаю сонце ще в долоні.
Те сонце тепле і таке привітне,
Неначе тихий дощ, що за вікном.
Стаю вже схожа на прозорий вітер,
І ми з ним граєм пісню в унісон:
Я - про думки і почуття одвічні,
Він - акварельний розбризк навкруги,
І ми такі маленькі, непомітні
В чудній країні осені-журби,
Тепла і барв - барв найдивніших в світі,
Це злото душ, не брошок, не перснів.
Хіба ж я можу тебе не любити,
Коли ти, осінь, і в душі моїй
Знаходиш знову вічні паралелі?
Чи то є ти, чи то і я сама?
І знов насняться дивні акварелі
Твого осіннього, життєвого листа.
