Signs for the living
by Didi Jackson
New Yorker, Oct. 2, 2017
Іноді, після останнього снігу в травні,
коли червоноплеча пташка сідлає спину рогозу -
спочатку, нахилившись вперед, опускає
крила, а потім зблискує своїми еполетами - я уявляю,
як мені на спину лягають жовті розділові смуги дороги.
Біля ставка, що недавно відтанув, посеред довгого
відрізку дороги, де ведуться ремонтні роботи, чоловік тримає знак.
Одна його сторона гласить - сповільнитись, друга - зупинитися.
Радість і смуток завжди пролягають паралельними лініями.
В будинку, коли я залишаю ввімкнене світло,
злітаються маленькі білі метелики, наче зібрання молільників;
вони б'ють своїми крильцями і підіймаються вверх по шибі,
ніби в якомусь божевільному гіпнотичному танці,
одні як дервіші, інші - покаянні грішники на тремтячих колінах.
Перші кілька років після самогубства мого чоловіка
я хотіла бути тим грішником, що кається.
Я думала, що заслужила весь той біль, який відчувала.
Гуркіт дорожних ремонтних робіт в кінці літа
був бажаною музикою муки.
Тепер жовті розділові смуги дороги відкинуті назад як мої коси.
