Виморилось сонце
за тисячоліття.
Дивиться із неба:
«Діти, мої діти…
І чого ще треба?
Все-усе в землі є!
Ви ж бо не амеби…
Я не розумію.
Родить на ланах он
жито і пшениця.
А у вас все чвари…
Ні, це не годиться.
Ви вже ладні Всесвіт
вміло зруйнувати,
бо не здатні в мирі
й шані панувати.
Я ж всіх обіймаю,
скрізь проміння сію,
радість уселяю,
віру і надію.
Вже коли нестерпно –
всім лікую душі.
Тьма вже безсердечних! –
вам сказати мушу.
Нищите планету –
дихати вже важко.
Квітку порятуйте,
і слабеньку пташку.
Душі порятуйте,
що вже поніміли.
Ви ж - усе про гроші,
про розваги, тіло.
Ну ж бо до роботи –
землю прикрашати!
Щоб дитя навчилось
сіяти, орати.
Щоби люд натхненний
мав багато сили,
беріг сокровенне
і почув Ярила!
Скніти щоб соромивсь
та ледачкувати,
бо стражда від того
земля наша – мати.
Ну ж бо всі до праці!
Линуть хай співанки,
я ж вам подарую
щедрії світанки!
Кожне обцілую
дерево й травину,
тільки щоб раділа
на землі людина!
Тільки б зрозуміли
ви моє терпіння.
Люди, люди, люди,
зичу вам прозріння!
Розумничка, Валентино! Таку дотепну й дохідливу форму обрала, щоб навчити землян уму-розуму! Нема гіршого ворога людині, як вона сама! Це те, що колись об'єднає людство, але щоб не було... запізно!
Розумничка, Валентино! Таку дотепну й дохідливу форму обрала, щоб навчити землян уму-розуму! Нема гіршого ворога людині, як вона сама! Це те, що колись об'єднає людство, але щоб не було... запізно! 
