Не догода нашій Явці:
Ні на печі, ні на лавці;
Ні в світлиці на перинах,
Що покрили спальне місце
Де і міг би літак сісти;
Ні в стіжечку, що край поля,
Там, поближче до стодоли;
Ні в стодолі, ні в коморі,
Ні на призьбі, ... а на ганку,
Де вона із поза - ранку,
Щось не спить і виглядає...
Чи не милого чекає?
Він у снах до неї ходить.
Серце діви він тривожить:
Мліють ручки. Вся рум’яна,
Від кохання – мов би п’яна...
Щось не можеться, не спиться.
В голові все щось роїться.
Сон не йде. І стан пітніє.
Біле личко червоніє.
Перси чуйні, перси пишні,
Мов налиті медом вишні.
Пропадають за - даремно -
Коливаються буденно.
Все вона когось чекає.
Все вона чогось шукає,
А знайде - перебирає:
Цей не то – він закороткий;
Той занадто аж високий.
А отой, такий кудлатий -
Наче пудель волохатий.
А оце? Оце так диво -
Весь рябий та не сміливий.
Цей дурний. А той розумний.
Ще мене пошиє в дурні.
Ні. Хай дибає він звідси,
Краще камінь буду гризти.
Женихів було багато.
Всі крутились коло хати.
Тільки ж діва та вважала,
Що вона одна – як пава.
А час йшов. Ні – «Tempus fugit.»
Ті дні минали, мов в клепсидрі;
Час для роздумів спливав;
З пави вітер часу, барви пір’я поздував.
Згодом час, як зупинився,
Він крізь простір розчинився.
Зникли, щезли женихи.
Так прийшли осінні дні.
Тільки Явка ця примхлива
Фарбувала далі крила.
Все і всіх уже пізнала –
Все одно їй було мало:
Тестувала - як хотіла.
Дізнавалась – як могла.
Пів життя уже злетіло.
Вороття йому нема.
Але ось одного разу,
Дзеркало взяла вона.
Хто до неї там сміється?
Зникни геть! Страшна мара.
Так буває. Було. Буде.
Молодість одна дана:
Той, хто все перебирає –
Зникне так, як та мара.
06.2009; 10.03.2014
