У родині соловейка підростало солов'ятко.
А було воно гарненьке, то ж раділи мама й татко.
Дзьобик гострий, спритні лапки. Легке пір'ячко,
сіреньке. Правда, трішки вередливе. Говорили:
- Ще маленьке! Підросте, порозумніє...
Та не так воно вже сталось. Підросло, літать
навчилось... й свого дому відцуралось!
Плаче мама-солов'їха, і зітхає гірко тато. Всі диву-
ються у лісі:
- Як могло таке от статись?
Стало жити на болоті, там де жабки зелененькі.
Собі хвостик зеленило, вчилось квакати раненько.
Потім з дятлом десь літало. Дзьобом стукало щоси-
ли, щоб жуків всіх налякати... й ця затія надоїла.
Скрекотіло, як сорока. Голосно так, на весь ліс.
І було таким безпечним, що лис відгриз зелений
хвіст!
Сіло, сіре, на пеньочку та й заплакало щосили.
Повернулося додому, про́сить, щоб його простили.
Зрозуміло, що найкраще в своїм домі проживати.
І радіє солов'їха, радий соловейко-тато.
Дзвінко й весело співати у своїх батьків навчилось.
Так витьохкує щоранку, що все навколо звесе-
лилось!
Просинаються дерева, відкривають квіти очки.
У нього дзвеніть навчились сині лісові дзвіночки.
Навіть річка вся стихає, коли спів його лунає...
А як сонце спати ляже - заспокоїть всіх, при-
спить.
Бо, як ніжна колискова, тоді спів його бринить.
Тільки місяць ясний сяє й зорі мерехтять вгорі...
все ж зачаровано стихає, як співають солов'ї.
Засинає сад до ранку, поле, луг, зелений гай.
В соловейка й ти, дитино,
вчись любити рідний край!