В мені колись вишневе серце билось,
Та й пострічав я вишню на біду,
Що ненароком коси розпустила,
Свій стан тоненький вигнула в саду.
Фатальна мить! Судьба моя єдина,
А я ж не знав, що то була вона,
Весною глянув - і спинився в диві,
Немов ковтнув прадавнього вина.
Було нам гарно з нею веселитись,
Любити роси і пташиний спів.
Мене навчала небесам молитись,
Та швидко час дитинства пролетів.
А як пора нестримного буяння
Прийшла до неї у травневу рань,
Її, одіту в бірюзу й тумани,
Віддав я сонцю й голубим вітрам...
Відпломеніло все, відклекотало
В душі моїй, і не знайти слова,
Тільки вона лишилася - начало
Земного торжества і божества.
Буває серед ночі в сні хисткому
Неначе спалах бачу вдалині,
І стан тендітний в сяйві голубому
Щось нагадає дороге мені.
Кохання то було чи просто притча-
Не розказать її, не повторить.
Цвіте в саду моя найкраща вишня,
Чого ж у грудях серце так болить?
все цвіте і відцвітає
