Здається, не чули ніякого болю,
Коли різонули стару пуповину.
Наш поїзд відходив од станції Воля.
На кожнім вагоні цвіло – «Україна».
«На-реш-ті?.. На-реш-ті… Нареш-ті? Нареш-ті! –
Колеса із рейками заговорили, -
Не буть нам, не буть… під червоним арештом!
Нарешті! Нарешті… розв’язані крила!»
Ми їхали, вітром свободи хмелівши,
До місця призначення – станції Щастя,
Та вітер обскубла, як півника, тиша,
Бо гальма ввімкнулися на Межичассі.
Це навіть не станція. Це – полустанок,
У белебень врослий, - глухий і безликий…
До мряки підмішують снігу тумани –
І слизько на колії… Та не довіку ж
Отут щось висиджувати по вагонах?!
Виходьмо штовхати на гору свій поїзд!
Хіба нам потрібен чужинський погонич?
Хіба вже не досить покори сліпої?!
І, мабуть, в усіх набиває оскому
Оцей полустанок гіркий – Межичасся.
Ми довго і нудно буксуєм на ньому.
І зраджуєм цим нашу станцію – Щастя.