Сама я, і думка оця навіжена
В чарівності вирію, що через край,
Тобою породжена так незбагненно,
Земля поєдналася з небом − нехай.
Ти істинну жінку в мені пробудив
І тіло моє вмить міцнішим зробив,
Гнучке воно, ніби води пір'я біле,
А як у руках своїх ніжних тримав,
Мені цілий світ ти тоді показав.
Живою себе у ту мить лиш відчула,
Осяяна сонцем в ясному промінні,
Я − те, у яке ти не віриш видіння.
Прониклива і найчуттєвіша жінка,
Що таєну всього так прагне пізнать
І порівну з кимось її поділять.
Одного зимового дня лиш бажаю
І довгої ночі, що вічність вкриває.
Мого серця пісня по світу полине,
За руку з тобою побратися мрію,
Але такий жест необачності, милий,
Мою як поразку сприймаєш суцільну.
Коли ти пішов − у агонії краюсь,
Я виплюну серце своє, що палає,
Коханням своїм тебе на смерть скараю,
Мене, хто від цього зупинить − не знаю.
Для всього на світі зоря запалає,
До тебе лишень вона ненависть має,
Так ніжно-інтимно себе проливає.
Багато я методів гарних тримаю,
Чи руку простягне душа, бо благаю,
У крові своїй океани скупаю,
Піднімуся вгору − і камнем впаду.
Як сонце, що котиться по небокраю,
У згадках нікого вже не промайну.
Я більше за ціле життя пам'ятаю .
ID:
816820
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 08.12.2018 23:23:06
© дата внесення змiн: 08.12.2018 23:24:35
автор: Rossignol
Вкажіть причину вашої скарги
|
