І
Обмежується коло друзів,
яких раніше я вітав
у новорічній завірюсі
веселих шоу і забав.
Завіяло: у іншу спілку,
на манівці, у видавці...
Великому у Клубі мілко,
мов криголаму у ріці.
Ізолювали ся нарциси,
тусуються глухонімі.
У вирії – зозульки сизі,
а ми сумуємо самі.
Взаємо-критика лікує.
Тому о будь-якій порі,
як у молитві алілуя,
чекаємо коментарі.
І я. І-а, – я не боюся,
та не очікую на біс
як інші містери і міс...
Ачей хорошому навчуся,
коли оказії діждуся
і всуну у халепу ніс.
ІІ
Ото ж уже у цьому році,
що добігає до кінця,
усі свої колоди в оці
повикидаю у сміття.
Але й усе, що вадить зору
і джентельменів і мадам,
я покажу як зайву флору,
що шкодить мові і віршам(1) .
(мороза діда в ці години
усі чекають дива як
маленького ів ув хлопчини
тане́ сніжана на очах) (2)
Я уявляю читача,
який ці опуси чита(є)...
Якогось є не вистача(3)?
А це я риму підганяю.
Ковтаю альфи, їм омеги...
А Муза скоса погляда(3).
Мої зоїли і колеги,
вино поезії – вода.
І наливаємо по колу,
і випиваєм(3)... О! За нас!
Аби русизми побороли,
а суржик хай жує Пегас.
Бува(3) узрю непов-ториме
і спотикаюся, – оп-ля!
Але якщо не гріє рима,
то мова аса звеселя(3).
Я копіюю і сюжети,
і стиль, і фрази, і слова –
усі досягнення поета,
які і я не забува(3).
Поезія, буває, лічить(4).
І меланхолія зника(3),
коли не хо(3), але увічнить
тебе сатира коміка.
Мені нашіптує і Ліра,
і щось навіює Борей –
ну чо(3) будить(5) у комусь звіра,(6)
коли у нього все о'кей?
Нема кебети описати,
що небо – ніби голубе?
Та не лінуйтеся, дівчата,
Пора описувать(5) себе.
А то попри освітні норми
чоловіків-грамотіяк(7),
неонебачені(8) реформи
не просуваються ніяк.
Я не боюся помилиться(5)
і виростаю аж на п'ядь,
коли усе, що є, годиться,
та ще й не менше як на п'ять.
І хай, допоки вуха в’януть,
м’яука(3) киця на кота
каширського і хай не тануть
його усміхнені уста.
І хай за бабою Ягою
Кощій журитися не бу-(9)
де і усі ізгої
не будуть паріям табу.
І, мо’, по стилю і по тропам(10)
пізнаю Музу і не сам,
але за нею, автостопом,
поїду у її сезам.
І аж тоді, як не загину,
і, може, напишу есе,
мене єдина не покине
за те, що мова – наше все!
А як почину і на лавку
мене одного покладуть,
то, може, хоч поет Удайко
підсуне Мойру в дальню путь.
А як до раю не поїду,
то у наяд козирний туз
пошле зі мною до Аїду
свою Горгону і медуз.
І у кінці почую фразу
не від Юхниці, а від фей,
що їх не ображав ні разу
ніким не визнаний Орфей.
ІІІ
Я розумію – наваяли...
Куди його тепер подіть(5)
усе, що тішить і ятрить –
заслуги і високі бали?
Та ще й аматорів навчали...
А ви граматику учіть.
Ну от і все. Останнє шоу
на лабутенах. І – у рай,
кудись за обрії, за край...
Нехай перемагає мова.
А одягаючи обнови,
мої котурни не взувай.
І ще раз – знай, коли співають(6)
мелодії сонат твоїх, (6)
то голосні не заважають,
а заважає збіг глухих. (6)
Очікуй лаври Мельпомени
у дежавю шерше ля фан.
Адью, madam(e) & gentelman(e) ...
З Новим!
Бувайте.
Гра-фо-ман.
(1) – кажуть, ніби наголос у множині – на другому складі, а в однині – на першому;
(2) – ноу-хау, коли беззнаковість приховує безграмотність, інверсії – смисл сказаного, зайві глухі(ів) – нібито згладжують голосні, штучний наголос – забезпечує ритміку, повтор однакових складів(типу на на) – нібито вадить високій поезії;
(по-людськи, яким-небудь білим віршем має бути так:
Діда Мороза в ці години
усі чекають як дива.
І у маленького хлопчини
Сніжана тане на очах.)
(3) – покручі суржика, обрубана класиками коротка форма дієслова, якої у словниках немає;
(4) – не те саме, що лікує;
(5) – русизми, калька з великого і могутнього язика(класикам – можна);
(6) – збіг приголосних у суміжних словах є ознакою авторської неспроможності;
(7) – неологізм від грамотіїв;
(8) – нове на рівні відкриття;
(9) – форма римування, яка властива виключно майстрам;
(10) – подвійна колізія з відмінюванням і значенням.
ID:
819680
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 31.12.2018 15:06:37
© дата внесення змiн: 02.01.2019 20:45:18
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|