Ще попіл згариш роздувало вітром,
Селом лунав собачий лай.
Ще запах пороху вітав в повітрі,
Вже оживав страждальний край.
Тоді малим сидів на підвіконні,
Й вдивлявся в білу далечінь.
А вітер рвав, як на припоні,
Й зривався в сиву височінь.
Там між снігами бачив матір,
Із в’язочкою на плечах.
Б’ючись із вітром йшла до хати,
З журливим виразом в очах.
А я сидів на підвіконні,
В холодній хаті в самоті.
А вітер гнув дерева сонні,
Намети зводячи круті.
А вже за мить він на горищі,
Сердито в стрісі гомонить.
То заспіває, то засвище,
То снігом вікна запилить.
Проходять дні, минають роки,
Я як колись, втрачаю спокій.
Як чую пісню цю буйну,
Згадаю матір я сумну.
10.02.1995 р.
Анатолій Меланін