Вітер, вітер, вітерець... Ой, який ти молодець!
Розчесав вербичкам коси, з трав пострушував всі роси.
Над ставочком розлітався, хвилечкою тішивсь, грався.
Посидів трішки, де мостик, срібній рибці гладив хвостик.
Із калиною шептався... й в очереті заховався.
Зашуміли комиші: "Колиши нас... Колиш-ш-ш-и..."
Ти сказав їм: "Досить спати!" - й полетів мерщій до хати.
Знав ти, вітре мій завзятий, що проснувсь овес вусатий.
Сливку й грушку розбудив, привітавсь до гарбузів.
Посміхнулась тобі соя і картопля, і квасоля.
Помідори, огірки, морква, кріп і буряки,
й наші сині баклажани теж проснулись... Он які!
Щось шепнув ти стиха просу, розкуйовдив хвіст Барбосу.
На тинок присів скраєчку, як побачив нашу гречку.
Милувався: "Як цвіте... Що то літо золоте!"
Під моїм вікном, признайся, теж шептав ти: "Просинайся..."
Я до тебе, вітре, звик. А ти взяв і кудись зник!
Мабуть в полі між житами граєшся знов колосками?
А, можливо, в ліс подався, між гілля десь заховався?
Я по ягоди піду... там тебе, вітре, знайду!
Хай пустує, але міру знає! 
