Сам. Один. Зовсім один. І навколо величезна порожня планета без жодної надії зустріти хоча б когось. Почути хоча б щось у відповідь. Щось віддати або щось узяти. Тоді в чому сенс існування тут? Тоді в чому сенс існування людства, якщо у просторі більше немає нікого іншого, з ким би можна було чимось поділитися чи щось з вдячністю прийняти. Отже, потрібно не зважаючи ні на що вірити, що ця холодна планета десь ховає від тебе такого важливого і потрібного співрозмовника … Можливо, це аж там далеко за обрієм … Шкода, що потреба вижити заставляє постійно повертатися до сховку, постійно дбати про ці сховані від марсіанських торнадо паростки рослин. Але якщо ти не заходиш далеко, може, хтось випадково знайде тебе. Дивись, ген на обрії вже видно незнайомий силует такого ж самого заблукалого жителя якоїсь однієї з мільярдів планет. Він теж боїться нового, невідомого. Так само, як і ти. Але так само, як і тобі, цьому чи цій надзвичайно потрібно знайти, просто знайти … Навіть, якщо при зустрічі ви з переляку будете здатні розбігтися у різні сторони на тисячі кілометрів. Потім знову, намагаючись будь-що знайти одне одного. Навіть якщо у декого уже пропала, а може взагалі не існує здатність розмовляти чи слухати музику, може хтось взагалі ненавидить поезію чи не здатний дивитись, як заходить чи сходить сонце. Може хтось і не знає, як це - блукати між зірками. Чи як це – мріяти. І він чи вона для себе відкриють таку неймовірну фантастичну інновацію. І може стануть трішки більше людиною чи трішки більше марсіанином, чи взагалі кимось надзвичайно далеким і невідомим. Який чи яка раптом стануть УСІМ.
І ось ви вже йдете разом по червоній (хоч це й неправда) невідомій планеті. Такі неймовірно різні і такі неймовірно близькі. І такі неймовірно потрібні. І раптом стають нікчемними і нікому не страшними такі колись жахливі життєві торнадо. І раптом на обрії вже не одне, а два сонця, а потім, можливо, і ще два або три. Кожне з них – неймовірно яскраве, тепле, не вбивче. І вже не тягне на Землю. На ту іншу Землю, де марсіанин блукає собі по червоній планеті, не вірячи в те, що десь є ще хоча б якась інша далека жива істота.
Ми не пишемо на пергаменті, просто говорячи текст, який сприймає комп'ютер. Ми літаємо літаками, а не долаємо сотні кілометрів пішки. Ми їмо іншу їжу. У нас інші розваги, може дещо цікавіші. Але ми все ті ж. Ті самі люди, що шукають у просторі інших, з ким хотілося б проводжати сонце, обіймати вітер, дихати в унісон. Ми так і не навчились краще шукати чи менше втрачати. Ми, мабуть, і не старалися цього навчитися. Бо ми марсіани. А на дворі знову торнадо. Не можна виходити з хати.
Почути хоча б щось у відповідь .Щось віддати, або щось узяти.Тоді чому сенс існування тут? Тоді в чому сенс існування людства якщо у просторі більше немає нікого іншого ,з ким би можна було чимось поділитися чи щось з вдячностью прийняти...Одже, потрібно не зважаючі ні на що вірити що ця холодна планета десь ховає від тебе такого важливого і потрібного співрозмовника...
Круто!!!
