Поема
У степу під Охтиркою, за 18 кілометрів на південний схід, на місці козацьких могил, у жовтні 1966 року виріс меморіальний комплекс. Назвали його Курганом Бойової Слави. Це символ народ¬ної пам'яті про перемогу у жорстоких боях з фа¬шистами на завершальному етапі Курської битви. Бої тривали тут, на землях колишнього радгоспу «Ударник», від якого війна не лишила навіть сліду, у серпні 1943 року і завершилася розгромом во¬рога.
274 імені загиблих воїнів навічно застигли на кам'яних плитах Кургану.
Кургане сивий!
Скільки тобі літ?
Шепни по правді відповідь.
Признайся
Яка епоха матір'ю прийшлася?
Ти рук людських,
А чи природи плід?
Як називали в древності,
Повідай,
Оці твої нерівні піраміди?..
(Вслухаюсь і тону, здається, в тиші).
Не прикидайся мертвим.
Ти ж бо дишеш!
Ти теплий.
Ти викохуєш траву
І пильно стережеш
Гніздо пташини.
І кожен відчува, як безупинно
Ти силу випромінюєш живу,
Якій імення важко підібрати.
Скажи, Кургане сивий,
Хочу знати
Твою далеку, вранішню главу.
Мовчиш.
То буду говорити я.
Століття ворушитиму в уяві.
Поставлю яв з легендою віч-на-віч,
Хоча в думках ітиму навмання.
Тут степ давно вродився –
Вільний, чистий.
Був силою налитий
Кожен м'яз,
Що підіймав траву –
Гінку й росисту –
Так легко!
Іще був значний запас
Отої сили.
Бо масний чорнозем
Здоров'ям
Богатирським вигравав.
І дощ гостинці
Раз у раз приносив,
І сонце не скупилось на дива.
Розкошували смолки і ромашки,
Не знаючи підступності коси.
Лиш випадком
Копито дике важко
Могло торкнутись
Їхньої краси.
Таким колись
Був простір біля Ворскли,
Якщо від неї глянути на схід.
А з півночі і з заходу – сусід
Високий був у річки.
Ніжний поскрип
Гіллям розкішним
(Так, як і тепер)
Їй слав, немов повітряні цілунки.
А річка тішилась,
Неначе юнка,
Що світських ще не відала манер.
Квітуча, неполохана земля.
Таких нема вже.
Або є, та мало.
Вона тоді, напевне, дівувала
І схожою була на янголя.
Але, що є така,
Усюди знали.
І бачили у снах,
І зазіхали.
Лях ласився зігнуть її усемеро,
Як наймичку.
А турок у гаремі
Відгородив для неї
Млосний закуток.
І в татарви заслинилось багато
Мрій чорних.
І свербіли вже підошви.
А руки довшали,
Химерно довшали,
Зажерливо тяглися до перлини –
До рідних місць моїх,
До України.
Трясла чуже поріддя нетерплячка.
І жили роздувало
Щось звіряче.
Оскалившись,
Орда неслася дико.
Жахала світ живий
Виттям і гиком.
Здається, і в зубах
Затисли зброю...
Та не була землиця сиротою,
Бо відчайдушно,
Навперейми сказу,
Козацька сила
Кидалась щоразу.
І гожий день
Ураз рівнявся з пеклом.
І не вгавав
Шабель страшний переклик.
Усі вони тоді
Були червоними.
А пахли смертю –
Світлою і чорною.
І, певно, смертю світлою –
Частіше.
В жадобі
Поглинала вічна тиша
Отих, котрим свого
Було замало –
Прийшли з мечем,
То від меча й пропали...
Так є, було і, мабуть, вічно буде,
Коли на вірність присягають люди
Землі батьків.
І важить їхнє слово
Як те зерно.
Зерно!
А не полова.
Обов'язку свого збагнувши суть,
Й малі піщини горами стають,
Щоб на шляху чужинця грізно впасти,
Як він волочить за собою пастку.
Так! Відповзали в лігвища недобитки,
У павутину злості і жадоби.
І вкотре степ
Свого не слухав болю,
А чув лиш біль синів,
Які за волю
В глибокі трави падали посічені.
І степ ковтав
Криваві роси відчаю.
До їхніх ран він клав
Цілюще зілля
І ціпенів нерідко від безсилля,
Бо зілля для синів
Було вже зайвим.
І плакав степ.
І в небі плакав жайвір.
Вечірнє сонце пропекло хмарину
Й зажевріло,
Неначе жар у попелі.
Степ у тягучі сутінки поринув,
Та тьми не помічав.
Бо вже затоплений
Був тугою.
Спинив думки полинні
На тому місці,
Де здійнявсь акрополь.
Або курган.
А ще простіш – могила.
Та як не назови –
Ніяка сила
Синам вже не розгорне
Орлі крила.
Як не шуміти
Зрубаному гаю.
Немає козаків.
Стількох немає!
Та є й живі.
І їх, на щастя, більше.
Вони в біді цю землю
Не залишать.
Останній промінь сонячний
Зненацька
Зламався об могилу,
Об козацьку.
І згас, як звук
Прощального акорду.
Щось в миті цій було
Печальне й горде.
Могила піднесла
До неба щем...
А десь іще одна,
Іще, іще!..
Могили – пам'яті болючі храми –
Вузлами зв'язують віки з віками
І бережуть свою глибинну суть.
Й крізь нас її удалеч понесуть.
Повір'я переказує здаля,
Що ці могили козаки шапками
Насипали.
Тут не потрібен камінь.
Тут пам'ятник один –
Сама земля.
Така, як є–
Терпляча й нелукава.
У ній по вінця
І журби, і слави
Було одвіку
Й буде опісля.
Чи так, чи ні,
Але було, було...
І шкода, що нема
Того рентгену,
Що легко пронизав би, наче скло,
Сувої часу
Й висвітив напевне
Все, що колись
Кривавилось, боліло
І гоїлось,
І врешті-решт вціліло.
За пам'яті батьків моїх,
Як острів,
Кургане, ти здіймався
Між хлібів.
І тільки сонце
Додивлялось гостро,
Мов сторож,
До відлюдників-горбів.
І їх не забувало фарбувати
То в біле, то в зелене,
То в руде.
Але ніколи – в чорне.
Й аромату
Завжди, бувало,
Свіжого знайде.
Та що це?
Біда воскресла:
І спокій враз
Перекреслила.
Безжально його
Пожмакала.
Жбурнула,
Як вовкулака,
Скусала весь.
І топталася,
Аж поки лиш
Чад зостався.
Війна скреготіла
Жорнами.
І борошно чорне,
Чорне!
З руки клешнястої,
Вражої
Летіло
Дикою сажею
На землю,
На хати,
На долі
І цілилось
Аж – на волю...
Вкраїною йшов сорок третій.
На милицях,
Важко ішов.
В зіницях світилась
Упертість.
А в серці –
Синівська любов.
Набачилась крові і жахів
Землі української твердь.
Ішов сорок третій на захід,
А вслід – розгодована смерть.
І кроки бували
Нестерпні,
Немов – у вулканне жерло!..
Кургане!
Пригадуєш, в серпні
Подібне й з тобою було?
Тоді ти віддав для редутів
Свої сокровенні горби.
Такого не можна забути
Нікому.
Тим паче-тобі.
Страшніші німецькі «Пантери»,
Ніж ханська ота сарана.
Квітчасту сорочку роздерла
У тебе на грудях війна.
Вона тебе так шматувала!
І вергала тіло увись.
Вгризалась! –
Їй все було мало.
Пекла! –
Тільки ти не дививсь
На рани свої.
Не про себе
Твоя попеліла душа.
Вимолював долі у неба
Синам,
Хто давав одкоша
Ненависним фрицам і гансам
І їхнім кігтястим хрестам.
Щоб знали!
Щоб жодного шансу!
До пекла!
Їх місце – отам!..
Тут в Курську дугу
Зігнулась війна.
І рівною вже не стала.
Такою її й погнали.
Та й досі кричить
Нулями ціна.
Ти чуєш, мене, Кургане?
Я знаю, тобі погано,
Як в пам'яті
Серпень той вирина...
Напевне, пам'ятаєш, був сусід
У тебе.
Називався він – «Ударник» –
Радгосп.
Але його шукати марно –
Війна тоді ж ковтнула
Навіть слід.
Два тижні
Провалилися у ніч.
Без місяця й зірок.
Їх дим замазав.
Війна ревла,
Як сатанинська піч,
В немислимому,
Дикому екстазі.
Вона пожерла тисячі життів
І кожне.
Кожне!
Кров'ю запивала.
О, як війна тут
Страшно гоготала
І тренувала горло
На витті!..
Тобі цікаво, мабуть,
Звідки знаю
Той біль,
Що й зараз душу твою крає?
Признаюсь:
Він клекоче і в мені,
Бо я – дитя,
Народжене в війні.
Від тебе близько я була,
Під боком.
Якихось трійко верст –
Село Високе.
Там ухнув також
Hе один снаряд
Й дзьобав усе навкруг
Свинцевий град.
Сто днів тоді
Мені було від роду.
Колискою окоп був на вгороді
І вірою, і правдою служив,
Як міг –
В життя і смерті на межі.
У мами танк завис над головою.
(Мене закрила, мліючи, собою).
Не стало б ні окопа, ані прошв,
Якби проповз не впоперек – уздовж.
Здавалось, в потойбічний світ
Загрузла
В окопі ненька бідна,
В кукурудзі.
Не тямила: вже – там?
Чи ще – жива?
І з глузду чи не з'їхала, бува?
А потім – плазом,
Щоб не буть на мушці,
Тягла мене подалі на пелюшці.
Але прозрів нарешті
Страдник-серпень.
В день двадцять п'ятий.
Знов земля –
Отерпла,
Контужена
Відчула, що жива
І що фашистська
Зчищена черва.
Хоч сіпають
У ранах ще осколки,
Хоч серцю від руйновищ
Дуже колько,
Хоча довкола
Тісно від могил
І полічити їх
Немає сил,
Земля вже небо, сонце
Пізнавала
Такими, як колись їх,
Змалку, знала.
І ти, Кургане древній,
Оживав.
Загладжувала боязко трава
Усе, до чого страшно доторкнутись
Було...
Чи можна серпень той забути?
Не можна.
Він іржавіє в тобі
Залізом рваним.
В кожному горбі.
І все-таки марніють
Стебла болю.
Бо ліки є.
Всесильні ліки – воля
І повнозерний
Золотавий колос,
Що голову схиляє
У твій бік
З шанобою щоліта
Цілим полем.
Як внаджуються
Перші холоди
Усе частіш
Непрохано у гості,
Тобі, Кургане, місяць молодий
Мабуть, бійцем здається
В високості.
А зорі, ніби роси на стерні.
І він, самісінький!
В тому безмов'ї.
Важкий, червонуватий.
Стільки днів
Лежить на спині,
Підпливає кров'ю.
Його тоді, можливо,
Не знайшли
В столоченому житі
Після бою?
Він марить.
Не придумано шкали,
Що зміряла б
Десятиліття болю...
Здригається напружена пітьма –
Неначе голос долинає звідти,
Щось ніби схоже
На тужливе «Ма-а-а..!»,
Повторене
Багатократно вітром.
Неважко вітру слово повторить,
Яке напам'ять мимоволі вивчив.
Він чув його не двічі
І не тричі –
Утратив лік...
Смертельної пори
Вуста синівські
Найдорожчу кличуть.
І вітер знає це.
Він вислухав
Над кожним з хрипу,
Навіть з думки: «Мамо!..».
А потім часто
Хворими ночами
Зі стогоном
Це слово видихав
Прощальними,
Отими, голосами.
І мати-горювальниця
Прийшла,
Бо не могла
Цей поклик не почути.
Він облетів, здається,
Кожен хутір,
Всю землю,
Де могли ті хлопці бути,
Якби війна їм пазурями люто
Не роз'єднала
Душі і тіла.
Ріднесенька прийшла!
На всіх – одна.
Перед дорогою,
Либонь, не чепурилась.
Отак, від печі,
Бо якраз топила,
Чи, може, від городнього
Бадилля…
Об фартушину
Витерла безсило
Шершаві руки.
Й начебто мана,
Похитуючись,
В далеч заспішила.
Її вели любов
І біль гіркий.
Крізь відстані,
Крізь пам'ять,
Крізь роки,
Крізь холод,
Хоч по-літньому убрана,
Прийшла не в гості ненька –
На віки!
В осінню пору.
В чоботах важких.
Прийшла й закам'яніла на Кургані.
І тільки душу
Камінь не зборов.
Поглянеш –
А вона й здаля зоріє.
Щось каже ніби
На десятках мов.
Синочків
І на тому світі гріє.
Відтоді ти, Кургане,
Вже не сам.
Не сам перемовляєшся
Із полем.
Двома рядами
Підійшли тополі.
І гурт ялин
У шубах довгополих.
Сусід з'явився –
Вишуканий сад.
У майську пору
Це така краса!
Шнурочки яблунь
Родом, певно, з раю,
Чи ніби в танці –
Лебедина зграя.
Така велика,
Що гектари вкрила.
Звелить Чайковський –
Розрівняє крила
І полетить, здається,
В синє небо...
Яке розкішне пір'я яблуневе!..
Та ближче, біля серця,
В тебе дички.
Самі зросли.
Ніхто їх не садив.
Ти віриш,
Що отак прийшли сюди
Сирітські долі
Й долі удовичі.
Ти з ними
Кожен день свій починаєш
Із того, що задумливо читаєш
У камені застиглі імена,
(Їх не змогла присвоїти війна,
Хоча і не минала при нагоді).
Твій зір по плитах
Промінь сонця водить,
Щоб жодного з імен
Не пропустив.
А тут їх – сотні!..
Треба стерегти,
Аби не сохло пам'яті коріння.
Тому щодня й читаєш,
Як святиню.
І підганяєш підсвідомо час,
Щоб швидше біг
Від травня і до серпня,
Щоб гомін свята
Знову тут звучав,
Щоб додалось в душі
Розради зернят.
Щоб зацвітав
Нескорений вогонь,
Як дух безсмертя.
І щоб сивих скронь
Не меншало.
Щоб міг ти упізнати
Серед гостей отих,
Своїх, солдатів.
Бо тільки у обойми
Їхніх дум
Укласти можна
Твій, Кургане, сум...
Кургане, друже!
Скільки тобі літ,
Вже не питаю.
Це не так важливо.
Важливо, щоб ти був
На цій землі.
І ждав із неба
Срібнозерну зливу
Дзвінких дощинок,
Тільки – не зі свинцю.
І дихав завжди
Пахощами волі,
Не забував
Дух яблук, чебрецю
І хліба, звісно.
Щоб зелений колір
У весен
Чорний атом не відняв.
І щоб оця,
Не суща вже, рідня,
Яку дбайливо вкрив
Твій теплий дерен,
Читалася тобою
Поіменно
І пам'яттю народною –
Щодня.
Усміхнений,
Веснянкуватий день
Вдоволено примружує зіниці,
Бо поле знов,
Хоч важко, а гуде...
Стою з Курганом сивим
Наодинці.
Його думки,
Як промені століть,
Пронизують
Мою тривожну душу.
Ось – древні,
Ось – двадцятий вік стоїть.
І я різницю визначити мушу.
Різниця є.
Від ханської стріли
Так високо
До блискавки-ракети,
Але прогрес нерідко і болить.
І лячно
Від його підступних злетів.
Бо обмина прогрес
Людське єство.
Отут не бачу зовсім я різниці –
Цвітуть жадоба, заздрість,
Шельмівство,
Як і колись.
Кургану наодинці
Скажу про це.
І він по-товариськи
Мабуть, подасть сигнал,
Що зовсім близько
До правди отакі мої слова:
Згорає час,
А ницість все жива.
Та другий бік
Є в терезах буття:
Вже в золотій,
А не у темній чаші
Не легковажить
Світле почуття,
Котре ніякий
Не поточить шашіль.
Це – непідкупна,
Істинна любов
До рідних місць,
До батьківського краю.
Наш край топтало
Безліч підошов.
Чужих.
Але любов ота карає
І промовляє ворогу:
«Не руш!»
І ллється кров…
Так і надалі буде,
Якщо у когось
Наросте полуда
На серці й на очах.
Любов засудить
Всіх, хто захоче
Українських руж.
ID:
834972
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.05.2019 08:56:30
© дата внесення змiн: 09.05.2019 08:57:24
автор: Ніна Багата
Вкажіть причину вашої скарги
|
