Завесніло довкруж – кожна мить відшліфовує вічність.
Забриніли, розвились, завили голодні думки.
Та слова все не ті, переспівані чи надто звичні,
А слова, як обжинки - готичних думок сторінки.
Так у тиші й стою. Скільки слів у такому мовчанні!
Так обрядно лягає на груди неви́гойний щем.
Я сьогодні ще гілка весняна, в квітучім убранні,
А вже завтра летітиму в осінь пташиним ключем.
У мовчанні тремчу – мов уперше весну зустрічаю,
Мов мені оцей світ зеленить і цвіте навкруги.
Мов на вишитій стежці мене із весною вінчають
Закосичені сонцем, до щастя причетні боги.
Завесніло в мені – і слова розгалузились в серці…
І весніють, ясніють, пˊяніють, дзвенять у красі!
На вустах розлились і лоскочуть бажання відверті,
Будять квітку у грудях весняні оці голоси.
Гарні образи, вишукані метафори, глибокий зміст заанапестили і мояюголову, Алеко!
Приємно ввідчувати себе збудженим у майстерно заримованому і заметафоризованому просторі...
А картинка неймовірно підслює цей стан...