І так щось дивно на душі, можливо й сумно,
Чи то від спогадів моїх, чи просто так...
Пробігло літо через дні мої безшумно,
А я тягнусь руками вслід, немов жебрак.
Вже частка досвіду лягла в тоненькі зморшки,
Чергова порція життєвих коливань,
Здавалось, сильна я, та ні, сумую трошки,
На самоті з горнятком сліз й розчарувань.
Буває, деколи, кажу собі й всміхаюсь:
Я є такою ж, як і всі на цій землі,
І так, як всі - живу, люблю, грішу і каюсь,
Часом лишаю крихти хлібу на столі...
А ще, буває, одягну свій жовтий шалик,
Повзу в дощах і очі дивляться у даль,
Я, мов невидимий для людства, мокрий равлик,
Який в хатинці заховав свою печаль...
***