Він ніколи не скаже ствердно, чи обжита планета є —
обертається непомітно, між затемненнями снує.
Переконуючись, що бачиш її гордий суворий лик,
ти не раз ще об тім заплачеш, і на слові запнешся — наче ж?.. —
щоб незчутись— невже? коли?..
Все приречене і зникоме, тільки смуток ті тіні вздрів:
он-де срібний літак знайомий,
он-де срібний павук зорі.
От би мати чаклунську змогу ухилятися від біди,
вибачати вселенську змову...
... на далекій планеті знову
срібно сяють його сліди.
