Гуляє літо за лісами,
усе очікує весну,
аби явити вечорами
погоду теплу і ясну.
Але і дні такі негожі,
і ночі іноді такі,
що й соловей іще не може
співати арії п'янкі.
Калина зацвіла у лузі,
сумують одуди нічні,
заполовіла на окрузі
озимина по ярині.
Очиці котики протерли,
фіалки сяють лугові
а буйні роси, наче перли,
порозсипались у траві.
Ось-ось приїде літо п’яне,
аби цей сірий ранок щез
і поки вечір не настане,
засяє ладо із небес.
І знов уява оживає –
синиця солов’я вітає,
зозуля – сойку, а коли
дуети їхні ожили,
нехай долиною за гаєм
у небі синьому лунає
сумне лелечине, – курли.
