Я модель NHB 2178. Ці цифри – це рік, коли було створено мою програму. Ці букви – безглузде зазначення того факту, що я не людина. Так ніби хтось, дивлячись на мене тоді, міг би вирішити, що я людина. Я недаремно зазначила, що тоді. Тому що зараз я зовсім інша. І зовні мене відрізнити від звичайної людини зовсім неможливо. Але чи тільки зовні? На це питання я намагаюся дати відповідь сама собі.
Зараз я сиджу у невеличкому кафе у центрі Львова. Це місто все ще можна назвати старовинним. Хоч над кількома будинками 19 століття вже давно зависли незрозумілі монстри початку 21 – го. Але дарма. Це мене не турбує. Я завжди сконцентрована на вирішенні конкретної проблеми.
Чи тільки ззовні я не відрізняюся від людини? Зараз уже 12 година дня, а я ось тут сиджу і трачу час на ці міркування. Колись це було надто близько до однієї з людських звичок. Тапер у це важко повірити. Після настання епохи роботів люди аж надто переживають про свою роботу, вони майже зжилися з нею. Щодня потрібно доводити свою неординарність і професійну придатність. Щодня на столі у Розпорядника Доль має лежати звіт про минулий день та запропоновані рішення на завтра. Рідко хто встигає зараз прожити у такому темпі хоча б десяток років. Тоді людина опиняється напів зайнятою, а то й позбавленою зайнятості. Ні. Її ніхто не відправляє у якісь віддалені місця, як це колись показували у художніх фільмах. Вона отримує базову зарплату, користується усіма типами віртуального життя, але не бере участі в управління. Управляти – це справді цікаво. Принаймні, так здається. Щодня на вбудований у мозку мікрочіп приходять десятки запитань, на які людина миттєво відповідає. Вона мусить це робити і це зовсім не складно. Це виглядає як найбільше досягнення людської електронної демократії. Спроба не відповідати – кримінальний злочин. Це розцінюється як протест проти суспільства, його порядку. Андроїди не мають такого права і іноді я думаю, що їм цього і не потрібно. Хоч дехто з них неймовірно мріє про це. Такі андроїди проводять віртуальні демонстрації, закидаючи своїми гаслами якесь з популярних шоу. Що неймовірно дратує людську публіку, але не викликає серйозної відповідальності.
Тож я сиджу на каві. На мене не звертають уваги ні чоловіки – люди, ні чоловіки – андроїди. Я їм байдужа. Першим, бо їх захопила приваблива віртуальність, що не вимагає зусиль на знайомство, намагання не образити, намагання сподобатись. Взагалі, дивне це слово «намагання». Може, воно є основною відмінністю людини та андроїда. Але у них у всіх щось немає цього намагання. Другим, бо це не передбачено їхньою програмою.
До речі, звідки ж у мене з’явилося це бажання сподобатись, зацікавити. І навіщо це мені? Жінці? Все ще андроїду? А може вже ні …
Все почалося із запитань … Чому такий красивий парк, коли у ньому лише опале листя? Так, його багато, тут просто неймовірна множина кольорів. Хоч, що це у мене за слово «множина». Воно мені не подобається. І взагалі цікаво, чому мені щось раптом подобається чи не подобається? Якщо я лише програма … Щоправда, що сталося з цією програмою, яка була написана десятки років тому і яку я сама навчилась змінювати. У мене запитання до себе самої. Хто змінює цю програму і хто така я, що змінюю цю програму?
- Вам не здається, що ви опинились поза світом? Ви нікуди не спішите? Вам достатньо спілкуватись з собою? Хто ви?
Оце так несподіванка. Чоловік чи андроїд? Що за нелогічні запитання? Яка програма дозволяє таке мислення?
- Я не маю відповіді на ваші запитання. Але не буду вдавати, що ви мене не зацікавили. Хто ви?
- Все дуже просто. Я NHB 2020 або просто 2020. Комусь у голову прийшла неймовірна ідея заповнити пам’ять андроїда інформацією, доступною людині до 2020 року. Тож я зовсім не сучасне створіння. Я блукаю цими залишками старого міста уже майже рік. На жаль, мій творець втратив до мене будь – який інтерес. Над ним нависла загроза бути переведеним у віртуальність. Усі його знання, відчуття, вміння – не є цікавими для майбутнього. Принаймні так сказав йому Розпорядник Доль.
- Справді. Він сам грає на піаніно? Він сам розповідає вірші? Він вміє жартувати?
- Так. А ще він блукає ввечері у парку, гортаючи ногою наче сторінки книжок листя, дивиться годинами на нічне небо, шукає між зірками жіночі очі і грає у футбол з ще одним безперспективним творінням – зі мною. А ще він сам читає книжки. І це старі книжки, у яких є описані емоції.
- Я хочу його побачити, я хочу його зустріти.
- Боюсь, що він, як і усі інші «подаровані віртуальності», більше не здатен нас побачити. Ні, він зовні нічим не відрізнятиметься від тої людини, яку я знав, але ми йому мабуть більше нецікаві. Він вже в іншому світі.
- Ходімо. Це все треба виправити.
….
У маленькій кімнаті здається немає нічого окрім кількох невеличких пристроїв. Ліжко. Стіни – монітори. І зовсім непримітна людина. Постійне перебування в приміщенні, відсутність прогулянок, постійного руху зробили це створіння сірим, кволим, наче згаслим.
Раптом рвучко розкрилися двері.
- Мій старий друже, дивіться, кого я вам привів. Вона вміє відчувати. Вона емоційна. Вона хоче вас врятувати.
Цих слів наче й не було. Раптом озвалася 2178:
- Ти знаєш, що ти маєш зробити. Його світ треба зруйнувати. Я тобі допоможу.
Після неймовірного гуркоту, на який не звернув увагу ніхто з надто сучасних сусідів, у кімнаті не залишилося жодного пристрою. Розбиті стіни дивували своєю безпорадністю та непотрібністю. Непримітний історик за професією та покликанням вже давно не був цікавий ані для електронних голосувань, ані для будь – якого спостереження. Та й кому він міг чимось зашкодити. Ось і третій елемент випав з системи. І це вже була жива людина.
Пройшло два дні, перш ніж тишу порушила така традиційна для 2020 року фраза:
- Ну що друзі, чи не пора нам щось зробити попоїсти. Власне не скористатись пристроєм, а щось самим зробити. Дві тисячі двадцять, а хто ця чудова жінка?
- Це ваша гостя з мого року.
- Ви собі не уявляєте, що за неймовірне щастя бачити вас тут …
Дуже цікавий стиль написання. Дуже незвично. Дуже гарно. Але і дуже страшно, що людство доживе до такого стану. Ваші твори потрібно уміти читати ще і між рядків. Бо цікавий сюжет - то одне, а думки, сховані між рядків - це як роман в романі.
у нас таке суспільство ... одні побігли уперед, не озираючись ... а інші все далі і далі вертаються назад. Прірва між цими двома групами стає все більшою. Вони іноді забувають про існування один одного. Але на жаль ті, що назад, все більше нагадують про себе черговою дурницею. Якщо це відповідне слово. Дякую. Щоправда, деякі фізики )) вважають, що людина взагалі не змінюється. Кайку, Гопкінс) ... Та й ті, що біжать уперед, зрештою побачать, що крива руху вигинається)) ...
справжній письменник-фантаст 
