Крізь сотні років поєдинків
І болю десятки віків
Встає з попелища єдина,
Яку я у серці зігрів.
Здіймає до неба у муках
Опалені тисячі раз
В кривавих подряпинах руки,
В останній молитві за нас.
І рани у грудях на стільки
Глибокі і рвані були,
Що видно було її душу,
Яку врятувать не змогли.
Вона покаяння просила
У рідних дочок і синів,
Її ж розіп'яли для сміху
На гіллі червоних калин.
Зірвали із неї сорочку,
Втоплали в багнюку вінок,
Та очі її промовляли:
"Прощаю тебе, мій синок".
Пробач же мене, моя ненько,
Що серця твого не зберіг, -
Мене розіп'яли з тобою
"Брати", що прийшли на поріг...
