Олександр Мачула
Повітря, що спресоване в вірші
Лірика
Миколаїв
«Іліон»
2019
УДК 821.161.2
ББК 84-5
М 37
Мачула О.М.
М 37 Повітря, що спресоване в вірші: лірика / О.М. Мачула – Миколаїв : Іліон, 2019. – 92 с.
ISBN 978-617-534-533-7
«Повітря, що спресоване в вірші» – сьома книга Олександра Мачули, яка вмістила в собі до сотні творів, написаних поетом з грудня 2018 року. Місце творчої людини в громадянському суспільстві та відображення громадських процесів у її переживаннях, вічна тема – кохання, та концентровані і влучні мініатюри із натури – ось напрямки, які знайшли відлуння в трьох розділах цієї поетичної збірки.
Книга розрахована на широке коло читачів.
Видавництво подає твори у редакції автора, мовою оригіналу.
УДК 821.161.2
ББК 84-5
ISBN 978-617-534-533-7 © Мачула О.М., 2019
Вступне слово
В попередній збірці «По лезу бритви», що побачила світ наприкінці 2018 року, миколаївський поет і просвітянин Олександр Мачула, визначаючи місце поезії в своєму житті, у вірші «Хто вона» пророче написав:
Поезія – дружина і коханка,
а також повсякденний стан душі.
Вона не тимчасова забаганка –
повітря, що спресоване в вірші.
Мабуть ніхто не стане заперечувати проти того, що знайомство читача з кожною новою книгою починається з її назви. Назва нової збірки поезій Олександра Мачули досить символічна ще й тому, що повітря – одна зі складових, без якої неможливе життя на Землі. Згадаймо, що за народними повір’ями «повітря – стихія, сфера перебування душ і різних невидимих демонічних сил» і що «простір, заповнений повітрям», вважався ширшим і більшим, ніж земля. Йдучи за східними філософами, можна відзначити, що повітря є своєрідним сховищем життєвої енергії людського тіла, а ось для Ніцше повітря було «найтоншою формою матерії, з якої зіткана свобода людини».
Отже, у трьох розділах збірки кожен читач знайде сконцентровану силу духу, прагнень і сподівань, найтонших переживань автора, який віршами передає рух, динаміку змін, торжество і жалі, віру і сподівання на краще як в духовній, так і в матеріальній сфері України.
Вступним віршем «Пілігрим» наш поет десь проникає в сутність діянь «мандрівних дяків», водночас щиро замислюючись над своїм місцем у суспільстві. Цей твір перегукується з позицією, викладеною у вірші «Ліра», яким О. Мачула знову наголошує себе продовжувачем традицій Тараса Шевченка.
Громадянськими мотивами позначені у першому розділі особливо твори «Віче», «Біля підніжжя Голгофи», «Просинайся», «Чи зможемо?» «Новорічне привітання»,
«З новим марафоном», «Із моря погоди», «Поезія не на часі?», «На порозі зими». Досить свіжі і актуальні алегорії щодо сучасних українських реалій подибуємо, наприклад, у поезіях «Кінець епохи титанів», «Місто порожнечі», «Впали на калину горобці»:
Обліпили рідну горобці,
опустила калинонька віти…
Не здолаєм спритників оцих –
розбредемось неозорим світом!
Філософськими роздумами на морально-етичні проблеми позначені поезії «Гординя і гордість», «Велесова ніч», «Молодість», «Згусток сонця», «На волю». Остання передає волелюбність поета, що в свою чергу, гадаю, в немалій мірі пов’язано і з генетикою, адже автор – нащадок козацького роду, людина вольова, з активною життєвою позицією українського патріота і просвітянина. Тож не випадково у день свого шістдесятиліття він написав:
А я люблю дітей, Вітчизну
та добродушний свій народ,
плекаю ще свою харизму
і не чекаю нагород.
А я надіюсь, що Вкраїна
нарешті встане із колін
і буде нація єдина!
На все ж лихе – чекає тлін.
Як і у попередній збірці «По лезу бритви», Олександр Мачула акцентує увагу читача на величі дару Божого – кохання. Розділ другий «Сповідь зрілої любові» має заспів – вступ до «Поеми кохання», над якою автор ще працює. Його образна система складається із яскравих барв весняного неба, мрій-сподівань, що пробуджує весна, поєднаних палким почуттям, щасливих митей і «не дуже». Цікавий, іронічний настрій віддзеркалює поезія «Березнянки», з досить реалістичним і, водночас, романтичними котами.
Любовна лірика цієї збірки наповнена традиційними мотивами оспівування краси очей, душі, усмішки, щирості та вірності закоханих. Зокрема, особливо яскраво це проявляється в поезіях «Горобина ніч», «Осіння хризантемність», «Пристрасті осені», «Чому не спиться?», «На шовку спогадів», «Очі». Так, очі милих «світять зірками по ночах, сяють промінням удень наяву». Смуток від втрати коханої – один із провідних мотивів «Сповіді зрілої любові». Минуле не вернути, але незабутніми залишаються постава коханої, вуста, пишне волосся на плечах, «лагідне море у милих очах». Біль від утраченого кохання пронизує поезії «Заповітне бажання», «Любити не перестану», «Ти на землю упала снігами», «Якщо зустріну». Є у збірці й пристрасні відгомони пошуку ідеального, «правильного» кохання. Зокрема, як у віршах «Подивись мені, люба, у вічі», «Магія минувшини», «Гордіїв вузол», «Даремно», «Відспівав», «Краще пізно», «Знову». Досить привабливим є образ ліричного героя, який акцентує своє завітне бажання: «Завітне, люба, маю я бажання – щасливим хочу бути і… правим!»
Стислий, але насичений смислами, третій розділ «Мініатюри із натури». В них викриваються, нерідко в гумористичні формі, такі неприйнятні для суспільства явища, як лукавство, жадність, псевдопатріотизм, недалекоглядність, самообман та ін., а у позитивному звучанні – заклик до єдності, віра у власні сили українців:
Давайте візьмемось за руки,
русини, щирі українці,
у ці тяжкі часи розпуки,
щоб не пропасти поодинці!
І як підпис під вищезгаданими темами, мотивами, як візитівка – поезія «Старий поет з душею молодою».
Тож світлого і свіжого повітря Вам, Олександре Миколайовичу, для подальшого шляху на дорогах літератури. А збірці – щирого і вдумливого читача.
Владлена Руссова, літературознавець,
кандидат філологічних наук
Розділ 1. Пілігрим
Пілігрим
Він одинокий пілігрим,
завжди самотній подорожній –
десь у пилюці придорожній
лежить його природний грим…
Безлюдний все торує шлях,
бо рідний дім його – пустеля.
То вічний храм його, оселя…
Лиш тінь усмішки на вустах.
Він клоун, блазень, арлекін,
сумний паяц із чулим серцем,
що калатає в ритмі терцій,
а на обличчі – часу плин…
Талан у нього – як сума!
Іще від отчого порога
так пролягла його дорога
й шляху назад уже нема…
Ліра
Невже заснула ліра, задрімала,
розладилася чарівна струна?
Мереживо думок моїх загалу
нести невже стомилася вона?
Хіба й надалі будемо незримо
топтатися на місці мов дитя?
Невже ми в цьому світі пілігрими,
із пустоти прямуєм в небуття?!.
Мелодії кружляють падолистом
в моєї ліри завше восени.
Чому ж під весняного вітру свистом
у душах не відлунюють вони?
Невже не в силі зараз ми народом
одним себе, у єдності, явить,
щоб повернути віру і свободу,
щоб волю і майбутнє захистить?!
Лише тоді яскраво нам засяє
щасливого прийдешнього зоря,
як біблії з вождями поміняєм
на український томос – «Кобзаря»!
Віче
Каштани знову запалили свічі,
ввіткнули пірамідки у блакить,
а я думки свої зберу на віче,
бо в грудях все від болю клекотить…
Присяду під старим, крислатим дубом,
що сотні років дивиться на світ.
Чи козарлюга той гадав, чи думав,
що пишно так розквітне пустоцвіт…
Куди поділась тяга до свободи,
чому пропала здатність міркувать?
Чом не хватає розуму народу
хоча б на пальцях рук порахувать…
Кого ми обираємо в гетьма́ни,
кому вручаєм знову булаву?..
Не вистачило чому двох Майданів,
утриматись хоча би на плаву?!
Мовчить сердега, нахиливши віти,
лише журливо листом шелестить.
Ми довго будем пам’ятать цей квітень,
як осінь зможем й зиму пережить…
Із моря погоди
Сама природа навіть розгубилась,
весна до нас прийшла якась не та.
У квітні, вочевидь, ми помилились,
лягла на груди сумнівів плита…
То дощ, то сонце, вітер і негода,
критично мало зав’язі в саду.
Якась непевність шириться народом
і засіває в серце пустоту…
Не ваблять очі маки полум’яні,
яскравий швидко зронять цвіт вони.
Чим зійдуть наші помилки весняні
і що збирати будем восени?!.
Вже на врожай розкрили ласі рота,
але до сквири* варто чи звикать?..
Бур’ян щоб в ріднім полі побороти –
погоди з моря нічого чекать!
* Негода, сніг із вітром.
Впали на калину горобці
Впали на калину горобці,
полюбились грона її пишні,
і такі завзяті молодці –
мало їм черешні вже чи вишні.
Налетіли, жадібно клюють,
до смаку плоди їм соковиті.
Між гіллям із галасом снують –
всі такі вгодовані і ситі.
Обліпили рідну горобці,
опустила калинонька віти…
Не здолаєм спритників оцих –
розбредемось неозорим світом!
Невже?
Як сиро й пусто на душі,
немов прийшла остання осінь,
і не спасають вже вірші,
і музика не лине зовсім,
і серце крають лемеші…
І знову хочеться за руль,
й колеса просяться в дорогу,
і вкотре доля креслить нуль…
Невже оте в догоду Богу?
Хіба набив я мало ґуль?..
Чи все то невимовна гра,
не в силах котру я збагнути,
а на очах – лише мара
і душу оповили пута?!.
Чи з цим кінчати не пора?
Що скажеш, Господи?
Пора?!
Гординя й гордість
Гординя й гордість –
зовсім різні речі,
в них спільного –
як в водню і води.
Одна – платок,
накинутий на плечі,
чи в білоцвіті
навесні сади.
Друга – корона
з сяйвом діамантів
в софітів променях
і «браво» голосах.
Всього лиш гріх,
де мало варіантів,
і снігу блиск
на різних полюсах!
Гординя й гордість –
сестри, але звідні,
далекі родичі,
а не близька рідня.
Хоча обидві дами
й вельми видні –
не варто гріх
зі цнотою рівнять.
Молодість
Молодість – то лише миті,
пройде, розтане як дим.
Найщасливіший у світі
той, хто живе молодим.
Хто молодіє душею
весь, без оглядки на вік.
Не опинись за межею –
жінка ти чи чоловік.
Бо перетнувши дочасно
власної долі рубіж,
ми переводим сучасність
у площину роздоріж.
Кожного з нас перехрестя
завтра чекає своє:
слава, достаток, безчестя…
Все те для кожного є.
Молодість скінчиться скоро,
перегорить, ніби хмиз,
й піде дорога під гору,
ну а життя – під укіс.
Встигнете бути дорослим,
краще живіть молодим.
В старість поринути просто –
молодість тане як дим…
Старе дзеркало
Дивлюся в припорошене люстерце,
у гості завітавши в рідний дім,
і спомин огортає сумом серце,
бо бачу в нім себе ще молодим.
Перед очима знову мами руки,
що вишивають хрестиком рушник,
печаль лунає нотками розлуки,
у грудях тоне мій безмовний крик.
Зрадливо сльози застеляють очі,
дитинство в лету кануло давно
і дзеркало вже юність не пророчить,
бо час назад вернути не дано…
Про неї нагадають лиш світлини,
що з часом пожовтіли на стіні.
Та і вони життя мого третину
назад повернуть тільки уві сні…
Передвесіння
Лунає голос скрипки на зорі,
вона мене в безмежні далі манить.
Легких і ніжних звуків чути рій,
мелодія чарівністю дурманить.
В обличчя дме легенький вітерець,
і сонце жваво грає промінцями.
Вони зими пришвидшують кінець,
як птаство розлітались табунцями.
Коли почнеш з такого ранку день,
взапій твоя душа співати буде,
а вистачить їй радісних пісень –
і святом стане пересічний будень!
Передноворіччя
Небо вкрили зірок міріади,
переповнився перлами дзбан –
накриває долини й левади
то Чумацького шляху туман…
Місяць котиться чинно над лісом,
володіння обходить свої,
де смерічок струнких гострі списи
переходять в діброви й гаї.
Тихо всюди, ні тріску, ні свисту,
лише днина остання сплива
і тихцем по опалому листу
новорічні мандрують дива…
Новорічне привітання
В рутину нас затягує прогрес –
ми перестали особисто спілкуватись!
Як наслідок – хандра, нервовий стрес,
до серця ближнього уже не докричатись…
Ми в інтернеті майже живемо…
Та й чи життя то вже, бо як не тривіально,
упнемось в ґаджета і тупо мовчимо –
існуємо, та й то лиш віртуально!
Наліпки, лайки, смайлики, контент –
живі усмішки і слова нам замінили.
Який письменник там, прозаїк чи поет,
від іграшки як відірватись бракне сили?!.
На носі Новий рік вже і Різдво,
вітаю щиро з ними особисто!
Цих свят прадавніх істинне єство
хай додає здоров’я вам і хисту –
щоб мали вдосталь розуму і сил
ви справжні зерна відрізняти від полови,
не купувались на словесний пил,
який так щедро розсівають людолови!
З новим марафоном!
Я не їм вже цукерки „Рошен“
й не катаюся на Буковелі.
Мене нудить від боксу уже,
де не панчери, а пустомелі…
Блазні, клоуни і співуни,
цінувальники інших розко́шів,
діти ангела дна – сатани,
вони ладні на все ради грошей…
А коли на кону ласий шмат,
ще й у вигляді трону держави,
то росте на порядок їх штат –
кандидатів, охочих до слави…
Починається знов марафон
в переддень вже наступного року.
Крутить кожен з них свій патефон –
тож згадаймо минулі уроки!
Біля підніжжя Голгофи
Я – Україна. Люди, я вмираю!
Хто допоможе, Господи, мені?!
Де ті, у кого хата скраю,
хто першим ворога стрічає?
Тону і захлинаюсь у багні…
Я Україна-мати. Мої діти,
куди ви із домівки подались?
Чому ви розбрелися світом,
забувши Батька заповіти,
чи вернетесь до хати вже колись?..
Я – Україна. Де ж ви, мої любі?
Невже тихенько бавитесь вином,
у Телеграмі чи Ютубі,
на тренажері в фітнес-клубі
чи вже заснули летаргічним сном?!
Я – Україна. Люди, вас благаю
про допомогу, серце рвуть свати!
Останнє, землю, забирають,
вінець терновий одягають,
а до Голгофи скільки тут іти…
Ве́лесова ніч
В магічну Ве́лесову ніч
жахи блукають між хата́ми
і марять іншими світами
в палахкотінні зоресвіч.
То душі предків кожен рік
з небес приходять на гостину,
даруючи себе частину –
благословінь гірський потік.
Бо Коло року Білобіг
вже вкотре вручить Чорнобогу
й ворота з «Наві» для Сварога
відкриє наче оберіг.
Чарівну музику віків
зіграє Велес на сопілці,
а частування на тарілці –
залишмо душам прабатьків!..
В сакральну Ве́лесову ніч,
страхи здолавши підсвідомі,
здобудеш силу й у содомі
і скинеш тягарі із пліч!
Вже віє груднем
Рипить, скрипить, та меле на страждання
шматки жури старий дідівський млин
і жорнами надії-сподівання
перетирає він на сірий тлін.
Крильми вітряк сухий хапає вітер,
пресує миті у години, рік,
шикуючи слова із сотень літер
в годину смутку – двадцять перший вік…
Скрипить душа і тяжко ниє серце
за мій народ, що тане у імлі.
Де декабристи, «Колокол», де Герцен?!
Лиш дзвін лунає по батьків землі…
Водохреща
В мороз тріскучий чи густу сльоту
пливуть гріхи омиті за водою,
а в звільнену душевну пустоту
уже нових пакуємо сувої…
Кого й чому христили до Христа,
коли купе́лі ще були не святом?
Обряди ці творили неспроста –
щоб кожен почувався винуватим?!
З Йордану Водохрещу принесли,
щоб перестали бути ми собою,
а заблукавши в нетрях Кабали, –
у ополонку скопом, з головою?!.
Життя одне і жити варто так,
щоб Вічність зустрічати із любов’ю,
бо підлу душу не спасти ніяк,
а гріх можливо змити тільки кров’ю!
Кінець епохи титанів
Людці зелені захопили Крим,
багаття запалили на Донбасі,
перетворивши вибори в екстрим,
гризуть діру у просторі і часі.
Вона невпинно шириться, росте,
поглинула три четверті суспільства…
Невже усе, що зроблено, пусте?
Невже настала ера лицемірства?!.
Епоха карликів підкорює весь світ,
титанів нині знищують дощенту.
Нам очі застеляє пустоцвіт –
муляж зелений горе-резидентів!..
Домислити могли в страшному сні,
що знову будуть правити чужинці?!
Що знову залунають їх пісні
й братами знову зватимуть ординців!..
Персей і Зевс осядуть у селі
і рибу апатично будуть вудить –
нові ж нащадки Кракена зі слів
нам хутко сіті-щупальця спорудять.
Людці зелені захопили все,
а в першу чергу – грішні наші душі.
Ця маячня добра не принесе,
нам боком вилізуть довіра і байдужість!
Місто порожнечі
Ми прагнули побудувати місто
свободи, благоденства і добра,
та місимо, насправді, інше тісто –
бо очі затуманює мара́.
Те місто містить лише порожнечу,
у лозунгах втонувши нанівець,
за гаслами ховає ворожнечу
і видає за трасу… путівець.
На звалищах непотребу із істин,
нагору рвуться полчища щурів,
де форма верх уже взяла над змістом,
зіпхнувши глузд і логіку у рів.
Будуємо ми місто лицемірства,
брутальності, єхидства, маячні.
Із дому вийди, пересиль блюзнірство –
скажи йому своє рішуче «ні»!
Театр життя
Життя – театр і на його підмостях
акторів натовп різних кольорів:
червоні, білі, сині… Що, не доста?
Зелений врешті-решт замайорів…
Уже приївся нам жовто-блакитний?
Чого бажає український люд?
Слугою заміни́ть баригу? Спритно
нам влаштували переміну блюд!
Старими ж тільки страви залишились,
«нового», гляньте лише, в чому суть –
«нові» старі «демократичні» сили
місця в новий парламент продають!..
Куми, свати і друзі без освіти –
країну перетворюють в «квартал»…
Вони хоч молоді, та вже не діти,
і апетит дорослий на фінал!
Приїхав цирк – тож балом править клоун,
паяци, блазні, інший контингент.
Бажаєте почути новий сло́ган –
готуйтесь на новий експеримент.
Поезія не на часі?
Якого роду-племені ви, люди?
Куди лежить тепер ваш битий шлях?
Чекаєте якого й звідки чуда?
Чиє колосся зріє у полях?
Чия нога топтатиме віднині
долини предків, пам’ять їх, кістки?..
Над ким проллють високе небо, синє,
сльозами вже Давидови зірки?
Куди поділись слава, честь і розум?
На побрехеньки вкотре повелись
і надали ви перевагу прозі,
поезію лишивши на колись!..
Вже тане те «колись» за виднокраєм
і мусить пам’ятати кожен гой,
що хліба і видовищ хто бажає –
свободу, зазвичай, втрачає той!
На порозі зими
Часу все менше, блискавки креше
кінь з-під копит.
Доля нас теше, блазень нам бреше –
то не санскрит!
Шаблі у піхвах, звірі у лігвах,
псів чути рик.
Десь загубився мов розчинився
розуму крик.
Браття і сестри, на перехресті
дзенькіт оков.
Труби, оркестри, люди без честі,
стогін і кров…
Завтра вже грудень. Нивам у грудді –
скоро кінець?
Як воно буде – думайте люди.
З нами Творець!
Застигла, згусла кров у венах
чи щось змінилось в наших генах?
Чи зможемо?
Ніч укриває балдахіном,
розшитим маревом зірок,
вогонь згасає у каміні,
планиди зведено курок…
Чекає нас невтішне завтра,
хіба цього хотіли ми?
Лунає знов, немовби мантра,
що від суми та від тюрми…
Дивлюсь в майбутнє України,
в густий як молоко туман.
Зуміли ми пройти руїну.
Чи вдасться нам здолать обман?!.
Прокидайся
Згустилися хмари, сльота скаженіє,
країна іде з молотка,
негода останні розвіює мрії…
Вже скоро танок на кістках?
Уже незабаром свою годівницю
побачимо в ситих руках?
Нащадкам залишеться лиш під гробниці,
дзвіниці, каплиці і прах?!
Прокидайся, Україно,
ворог п’є за упокій.
Не лякайся, Батьківщино,
покажи характер свій!
Прокидайся, Україно,
підіймися із колін.
Не віддаймо Батьківщину,
ворогів зведем на тлін!
То хто ж ми? То що ж ми? Куди ж ми,
небоги…
У себе ладу не дамо?!
Сама не настане в війні перемога,
ніхто з нас не скине ярмо!
У чільному кріслі не просто блаженний,
що тягне усіх під укіс.
Народ український паяц навіжений
утопить у морі зі сліз.
Прокидайтесь, українці,
не спішіть за упокій.
Не лякаймося ординців,
покажімо норов свій!
Прокидайтеся, русини,
підіймімося з колін.
Лише нація єдина
ворогів зведе на тлін!
Командиру
Так ти говориш – ми в одній команді
і, значить, інтереси в нас одні?
Чому ж ти п’єш «Мускат», «Мартіні»,
«К’янті»,
коли командна більшість у багні?!
Чому ти на Мальдівах чи Багамах,
загін же миє ноги в куширях?
Команду, братку, ти змінив на банду,
а зараз просто око тисне страх!
На волю!
Я заблукав у місті смутку,
де на престол зійшла печаль.
Нуди́ попід ногами згустки
і серце огортає жаль…
У голові мінорні мислі,
а зверху – розпач та журба.
Нудьга фіранками повисла
як руки відчаю раба.
В жало́бі думи потонули,
скорбота змінює журу́,
а спогад – постріл у минуле,
та це мені не по нутру́.
Я вириваюсь з міста сму́ти,
із міста су́му і сухо́т,
зриваю з се́бе туги пута,
як іпохо́ндрії оплот!
Я стрімголов лечу на волю,
до міста щастя, з міста чвар,
бо власної господар долі,
бо сам собі слуга і цар!
Справжньому русину
Шону Маклеху Патріку –
ірландському дивакові
з руською душею
Радієш сонцю, мій ірландський друже!
Не зустрічав тебе уже давно…
Скучаю за високим штилем дуже,
зеленим білих віршів полотном,
бурхливо-прохолодно-ніжним морем
із видом сивих замків, як і ти.
Дивує щира українська мова,
що навела з русинами мости!
Вже другу сотню топчеш торфовище
за себе і за батька… Молодець!
Було всього і зараз вітер свище
над головою, й це ще не кінець.
Бо недарма ж говорять мудрі люди,
що суть життя – постійна боротьба.
Хай святом стане пересічний будень,
ще довго зве вперед твоя труба!
Земне і небесне
На цвинтарі щебечуть солов`ї…
Звучать мелодії із самого світання.
Виконують прелюдії свої
вони у царстві тіней… про кохання!
Співають оди радості життю,
здавалося б, у недоречнім місці.
Немов псалом вселенському злиттю
всіх душ, що відлетіли в небо чисте,
З душею тіла де нема війни,
гармонії найвищій у природі…
На цвинтарі виспівують вони
свій гімн святий – любові і свободі!
Чорна субота
Дмитру Кременю –
людині і поету
Розверзлося, на землю впало, небо
потоками гірких, невтішних сліз –
довкілля у мінорі править требу.
Природа публікує прес-реліз…
Сумує Миколаїв, Україна,
в журі схилились літні й молоді,
ридає ридма, тужить вся родина –
пішов з життя письменник, батько, дід…
Та музика з-за мурів не стихає
й Господнє літо скоро, вже за мить*,
і «Скрипка з того берега» лунає,
й «Лампада над Синюхою» горить!
* Маються на увазі збірки Дмитра Кременя «Замурована музика» і «Літо Господнє».
Пісня солов’їна
Назарію Яремчуку –
карпатському соловейку
Його життя немов метеорит
з небес на землю впало передчасно,
але душа палає на весь світ
і щедро дарить невимовне щастя.
Дарує гарну пісню на віки́
карпатський соловейко неутомно.
Тьмянішають і губляться зірки́,
як скрипка грає на шляху додому.
Він знову й знову проситься у сни,
в гаю з черешень гнеться яворина…
Від осені крізь зиму й до весни
веде безсмертна пісня солов’їна!
Слугам Мельпомени
До 85-річчя Миколаївського
академічного художнього
драматичного театру
Сьогодні в художнім театрі річниця –
вже вісім десятків і п’ять
сезонів натхненні їх бачимо лиця
і «Браво!» нам в радість кричать.
Сини Мельпомени і доньки, не слуги,
тим паче не ниці раби.
Наповнюють гордістю ваші заслуги,
не дай же вам, Боже, ганьби!
Дай, Господи, вам талану і натхнення,
наснаги і хисту творить.
Най випаде щастя минуть сіродення,
хоча весь народ іще спить.
Пошли глядачів небайдужих і вдячних
та крісел порожніх позбав.
На сцену хай буде вам вийти не лячно,
про поміч ніхто б не благав.
Натхненно співати кінчаю потуги
осанну високим речам.
Віват Мельпомені! Віват її слугам!
Театру віват й глядачам!
З ювілеєм
Свято! Свято у родині –
вісімнадцять господині!
Ось і ми прийшли на свято –
поетесу привітати.
І зайшли ми неспроста,
бо зустріли ми кота.
Ніс той кіт аж у «Ліски»
від Чижової… казки!
Збірку умикнув котисько –
вибачавсь, вклонявся низько,
та з нагодою такою
ми взяли Мурка з собою.
У Чижової Людмили
вчора борщику зварили
ще й вареничків пухнатих,
бо сьогодні справжнє свято!
Тож набилося гостей –
як у вулик, всіх мастей!
Тут відомі і не дуже,
тут меткі і небайдужі!
Тут прозаїки, поети
і майстри писать куплети.
Співаки тут і артисти,
різні тут спеціалісти –
і широкі, і вузькі,
тут і рідні, і близькі.
Видавці і рецензенти,
що швидкі на компліменти,
тут і критиків доволі,
як іржі в життєвім полі…
Тож сьогодні справжня казка –
ось і бубликів Вам в’язка.
Хай поетку окриляє
нескінченність колограєм
і живеться їй у казці
років сто, як у цій в’язці!
А щоб час не марнувати –
ми продовжуєм вітати
знану для дітей майстриню.
Їй бажаєм цілу скриню
і здоров’я, і наснаги,
і суспільної уваги.
Щоб читалось і писалось,
й відпочить часу лишалось.
Щоб і їлось, і пилося,
і на все грошей знайшлося.
Щоб пеклися пиріжки
і виходили книжки.
Ми вітаєм з ювілеєм
дітлахів казкову фею!
Втрата ДНК
Віднині осінь вже не золота
і літо відтепер уже не тепле,
а красень-дуб – відстій і блекота?!
Калина, жито, льон, пшениці стебла…
Це та подібне втрапило під ніж
маститого, із досвідом, поета –
дивися, насолоджуйся чи їж
гарячий спіч естета-римоплета…
Тож чорнобривцям мами у житті
і Україні-Неньці вже не бути?
Червоні мальви, верби золоті
кайданами навік тепер прикуті?!
Для молоді ці «штампи» вже табу,
бо їх маститим геть не вистачає?
Баріста, селфі, руфер, марабу…
Отак ми рідну мову і втрачаєм!
Його душа
А все-таки, його душі лиш двадцять,
ще можна й міні-юбку їй одіть,
нагрянути на дискотеку хвацько
і «відірватись», ну хоча б на мить.
А все-таки, його душа – дитина,
що заблукала в полі навесні.
У дивосвіт вона чи не єдина
співати манить радісні пісні.
А все-таки його душа ще юна,
бо не зморилась віддано любить.
Звучать казково срібні її струни
і серце, мов у юності, щемить.
А все-таки його душа невтомна,
бо не ліниться вірить знов і знов
в єдину Україну, неповторну,
у відданість, порядність і любов!
В день ювілею*
Секунди падають під ноги,
хвилини, миті і… роки,
а я живу по волі Бога
й не претендую на віки…
А я пишу про те, що бачу
про все, що чую, чим живу,
бо серце щире і гаряче
іще тримає на плаву.
А я люблю дітей, Вітчизну
та добродушний свій народ,
плекаю ще свою харизму
і не чекаю нагород.
А я надіюсь, що Вкраїна
нарешті встане із колін
і буде нація єдина!
На все ж лихе – чекає тлін.
* Цей твір написано мною в день свого шестидесятиліття.
Згусток сонця
Яким він буде твір мій? Той, останній…
Не знаю і сказати не берусь…
Одне мені відомо вже зарання –
про нашу Неньку, Київськую Русь.
Про ту Вітчизну, що тверда мов камінь,
що у борні за волю до кінця.
Такий, що в душах житиме віками,
єднатиме нескорені серця!
Що навіть через сотні тисяч років,
палатиме і зватиме у бій,
будитиме невизнаних пророків…
Як згусток сонця твір я бачу свій!
Розділ 2. Сповідь зрілої любові
Поема кохання
(вступ)
Весняним днем у висі голубій,
я напишу поему про кохання.
В ній розмотаю дум своїх сувій,
повідаю про мрії-сподівання.
На килимі смарагдів і парчі
вінки катренів пересиплю болем –
нехай, мов зорі, сяють уночі
і гріють блиском пересічну долю.
У покривало золота дібров
вплету рядки щасливі і не дуже,
а в казку цю запрошую любов,
як у букет ромашок пишну ружу!
Якщо зустріну
Якщо зустріну на стезі
тебе, свою завітну мрію –
наперекір буття азів
зорею в небі заяснію.
А у години дощові,
між невимовною журбою,
від хуги і життя завій –
тебе закрию я собою.
Не вистачить у світі слів
ясити радості моєї –
з яким би щастям володів
тобою, люба, однією!
Горобина ніч
Ой, не до сну у горобину ніч,
яка на землю казкою спадає,
бо папороть палає в сотні свіч
і кожен свою мавку виглядає.
Чи спиться у такі хвилини тим,
хто щиро прагне чистої любові?
Кому кохання стелиться як дим
до ніг у ці години вечорові…
А з неба миготить Чумацький шлях
у тисячі, мільйони переливів,
промінням місячним розпечена Земля,
дарує прохолоду ліс кмітливим…
Купальска ніч – це чудо із чудес!
Хіба її не кожен пам’ятає?
Цієї ночі линуть до небес
і тануть почуття за небокраєм…
Осіння хризантемність
Хризантемно в моєму саду,
опадає з дерев жовте листя.
Їй черлене також до ладу,
цій панянці в шовках золотистих.
Осінь знов несподівано так
завітала до нас на гостину –
бурштиново-солом’яний смак
розмішала у склянці цитрину.
І смакує янтарністю чай,
і лимонна на часі вже тема…
Казку осені ти зустрічай –
я приніс чарівні хризантеми.
Гармонія
Гармонія не тільки милозвучність,
взаємна відповідність всіх частин,
вона – краса буття, найвища сутність,
то досконалість, неповторний стиль!
Це єдність протилежностей в природі,
мов квітки маку ніжні пелюстки
чи скрипки голос у вінку мелодій,
зіркове небо в дзеркалі ріки.
Молитва щира, що єднає з Богом,
хвилює душу, манить у блакить.
Чумацький шлях як зоряна дорога –
нагадує про вічність в кожну мить.
Гармонія життя – велика сила,
вона мов хліб – усьому голова,
людині кожній розправляє крила,
як лик святий земного божества.
Гармонія – це восьме чудо світу,
то щастя пік, душевна теплота,
зірницею усім звабливо світить,
мета життя, найвища висота!
Пристрасті осені
Пошию плащ собі прозорий
з ниток осіннього дощу
і плавно в далі неозорі
свою уяву відпущу.
До зір полину ніби птаха,
в казкові, неземні краї,
де почуття часу і страху
вже чари втратили свої.
Ще уявлю себе коханцем,
втону в любові міражу
і повість пристрастей багрянцем
на тлі осіннім напишу.
Чому не спиться?
Стікає ніч краплинами хвилин
по склу віконнім у твоєму домі.
В пітьмі ступає тихо часоплин,
секунди розсипає невагомі.
Зірниця підсвітила неба край –
вже скоро перший промінь заіскриться.
Кохана, ти знайшла свій Божий рай,
але ж чому тоді тобі не спиться?
Чому до ранку ти своїх очей
зімкнути і на мить ніяк не можеш?
Хай зніме Бог тягар з твоїх плечей,
я ж – оберегом стану на сторожі.
На шовку спогадів
Я краю крайнощі як хліб
зі спогадів мого життя,
перевертаю сотні глиб
у пам’яті до забуття.
Я хмари слухаю сумні,
що вітру шепчуть «зачекай»,
і ніжусь в плетиві зі снів,
що розтяглись за небокрай…
Я чую музику вітрів,
що дують в сопілки печер.
Пече у грудях із-під брів
твій погляд. Крає як мечем!
Твій образ подумки пишу
на шовку спогадів своїх.
У серці згадки ті ношу,
складаю у дірявий міх…
Дивлюсь у дзеркало віків,
де вічний холод і туман,
де за завісою шовків
видніє сутність… із оман.
Вір мені
Хризантемно чомусь на душі,
навіть більше скажу – полиново.
Не рятують як завжди вірші
і не тішить барвистістю слово.
Несподівано так листопад
тротуари вкриває багрянцем,
а невдовзі й красуня-зима
вже запросить у коло до танцю.
Замете, закружля, занесе,
вкриє пам’ять легким покривалом
і забудеться, вір мені, все.
Не хвилюйся – і гірше бувало!
Новорічна зустріч
Та зустріч, майже випадкова,
у магазині для прикрас
запам’яталось через слово –
Який у вас чудовий бас!..
Тендітна, зведена в пружину,
в смартфоні оператор «Лайф»,
вона, дружина на годину –
була для нього просто в кайф!
Та відлунав салют шампанським,
додолу впали конфеті,
сумливі проводи з «Цимлянським»
у новорічну заметіль…
А потім – тільки кіт учений,
в мінорі музика сумна.
Мій випадковий наречений, –
невтішно думала вона…
Березнянки
Коти… Зібрались на даху коти
і спати знову не дають.
Кати! Дістали ці мене кати,
але вони на все плюють…
Весна… В життя приходить знов весна
і березнем духмянить світ.
Вона… Мене чекає десь вона,
я спізнююсь на сотні літ…
Любов… Крокує всесвітом любов
і у полон бере серця.
Оков… Лишає спокою оков,
зведе в долину з путівця…
Талан… Щасливий і сумний талан,
завжди у кожного він свій.
Волан… Під небеса летить волан
із наших сподівань і мрій.
Коти… Діжу життя свого коти
удаль, за світлий неба край.
Світи… Як тепле сонечко світи
і душу грішну зігрівай.
Очі
Холодних не люблю очей.
В очах уся душа людини.
Вони у радості хвилини
горять у тисячі свічей.
Вони пронизують наскрізь,
чутливе будоражать серце
і у потоках рим і терцій
перетікають у каприс.
Лагідне море у милих очах.
Світять зірками вони по ночах,
сяють промінням удень наяву.
Морем казковим
коханню назустріч пливу.
Ці очі ніжністю мене
та глибиною полонили
і все життя давали сили,
хай щастя їх не омине.
Їх незбагненна таїна
мене поглинула навіки.
Кохання повноводні ріки
дарує нам завжди вона.
Прийди
З розпущеним волоссям на плечах
мене умить навіки полонила.
Не можу спати, люба, по ночах,
твої вуста забуть мені несила…
Постійно бачу лиш тебе одну,
у думи знову ти мої приходиш.
Не можу пробудитись віді сну,
мене з ума своїм коханням зводиш.
Прийди, кохана, – знов тебе молю, –
і подаруй легку свою усмішку.
Але не ту, не сповнену жалю,
а від душі – ласкаву, добру, ніжну!
Мила, кохана, зоре моя,
пташко жадана, спів солов’я.
Вкрилися цвітом знову сади,
серце шепоче, – Люба, прийди!
Знак долі
Якщо тобі нестерпно в самоті,
поклич мене, переборовши страх,
і не тримай бажання взаперті
та суму тінь на зболених устах.
Взаємних ми позбавившись боргів,
назустріч вже зробили перший крок.
Відчуй мене на відстані снігів,
на віддалі галактик і зірок.
Візьми собі на згадку щастя мить,
гарячого цілунку ніжний смак,
а серце хай як в юності щемить
і птахом б’ється щирій пісні в такт.
Лиши мене в своїй душі навік,
у мріях світлих і ранкових снах.
Не буде ближчим жоден чоловік
уже, кохана. То планиди знак!
Останнє бажання
Хотів з тобою заблукати
у світлих споминах своїх
і ніжні губи відчувати,
тепло та щедру ласку їх.
Торкатись спраглими вустами
твого тендітного плеча.
Насолодитись, як востаннє,
допоки блимає свіча.
Бажав з тобою загубитись
в безмежнім подиху зірок
і назавжди серцями злитись,
останній той зробивши крок.
Що ж насправді?
Тебе так хочуть мої очі
і руки хочуть, і вуста!
І серце пташкою тріпоче,
а в голові гроза гуркоче
і лине музика проста.
Та музика несе за хмари,
за обрій, в неба височінь!
Напевне то кохання чари,
а може – відчуття-примари
і від любові лише тінь…
Магія минувшини
Гадали ми, що щиро покохали,
що інше почалося в нас життя,
та одного ми зрештою не знали –
минувшини не вмерли почуття…
Ті, самі перші, що ввійшли у звички,
заповнили собою весь наш світ,
що сонце перетворюють на мжичку,
безжально нищать навіть суперхіт…
Ми магії минувшини не знали,
вона нас не лишала ні на мить,
за дійсність лиш уяву видавали,
але природу – не перехитрить!..
Даремно
Пробач, принцесо, знову помилився,
захоплення прийнявши за любов…
Із таланом даремно не мирився
і пробував позбутися оков.
Оков самотності, кайданів самотини,
свавілля часу, промайнулих літ.
У творчості – життєвої рутини
не просто подолати моноліт…
Але в душі хай музика лунає,
а серце ще хвилює пташки спів.
Порадує весна п’янким розмаєм
і для катренів вистачає слів.
Перед очима Ольжина картина*,
де грації змішалися на мить…
Тож хай не заважає горошина,
а решту – значно легше пережить!
* Мається на увазі картина миколаївської художниці Ольги Артим «Три грації».
«Чума»
Не попадаєш ти, не попадаєш…
І я себе запитую – чому?
Ти відчуття гармонії не маєш
чи, може, просто граєшся в «чуму»?
У гру свою, веселу і не дуже,
хоч правила у ній писала ти.
Учасники її тобі байдужі,
як не турбують спалені мости.
У ритм не попадаєш і у душу,
хоч вдалині й відлунює сурма,
але усе ж тобі сказати мушу –
мені набридла вже твоя «чума»!
Не треба слів
Не називай себе погано
і не картай єство своє.
Не винести собі догану,
що зробиш – ти така, як є…
Не говори мені про Бога,
олжею не плямуй святе.
Це не прохання – засторога!
Тобі не відомо про те…
Не копирсайся у стосунках,
не заїкайся про любов –
її шукає у лаштунках
твоя уява знов і знов…
Не знаєш ти і про високе –
тобі несила линуть ввись.
Усе пройшло, минули строки…
Не треба зайвих слів!
Молись.
Варто подумати
Навіщо ти трудила свої очі?
У них тонули відблиски жалю,
та я про це і думати не хочу.
Краплинами рідкого кришталю,
наповнились вони аж по повіки,
коли ми розлучалися навік,
бо драмам за весь час забракло ліку…
Те витримати може чоловік?*
Відомо, за минулим ти сумуєш
і спогади ще спати не дають,
і вулицями все одна мандруєш,
пригадуючи свій буремний путь…
Не збудували ще машину часу,
щоб у минуле раптом завітать.
Подумай, не пора одіти рясу
і тільки книгу пам’яті гортать.
* В сенсі людина.
Любити не перестану
Любити я тебе не перестану
в глибинах власної душі,
твою ласкаву посмішку, кохана,
твої пісні, твої вірші…
Твій голос ніжний і шовкові руки,
солодкі та п’янкі вуста.
Ті миті після довгої розлуки
і всі розмови про Христа…
Хай Бог пошле тобі щасливу долю
і спокій душу сповнить вщерть,
спокус позбавить, сумнівів і болю
та устаткує коловерть.
Щоб у минуле той період канув,
пісні роїлися, вірші,
а я любить тебе не перестану,
але на відстані, в душі.
Гордіїв вузол
Життя все торував дорогу вгору,
свій ніс уперто Богом даний хрест.
Поволі увійшов в осінню пору,
здолавши долі сотні тисяч верст.
А на шляху всього зустрів немало,
було удосталь і добра, і зла,
та серцю в мандрах цих не вистачало
людського розуміння і тепла…
Воно чекало довго душу рідну,
якій могло б відкрити біль і щем,
роботі спільно порадіти плідній
під сонцем лагідним і навіть під дощем…
І ось така зустрілась по дорозі,
її послав беззаперечно Бог,
а серце б’ється в радості й тривозі –
невже нарешті до кінця удвох?!
Невже нарешті та, у снах що бачив,
що довгі роки мріяв і жадав!
Та доля знов сміється, серце плаче –
заміжню жінку Бог тобі послав…
Та й то не все… Вона Його служниця!
«Свобідна» донька, Господа раба…
Вона душею у його в’язниці,
хоч волею і тілом ще слаба…
Крім мене хто їй бідній допоможе?
Мені ж без неї теж лише страждать…
Дай розуму і сил, великий Боже,
щоб го́рдіїв цей вузол розв’язать!
Ти на землю упала снігами
Ти на землю упала снігами,
розчинилась в лісах і воді,
закружляла в повітрі з вітрами,
промайнула в міській слободі…
Залишився від тебе лиш спомин,
смак цілунку на спраглих губах.
Сколихнула життя мого човен
і розтанула в небі як птах…
Визначена невизначеність
Нарешті! Все! Досягнуто мети,
немов і не було семи тих років!
Всі «спалені» відновлено мости –
півдня хватило… і півсотні кроків.
Приємне море, тепле й голубе,
сім’я стара, але нові знайомства,
і свіжі очі радують тебе,
і номер телефону ніби помста…
Потоки легковажно-марних слів,
захоплень, хобі, справ як пустоцвітів
ще й усмішка на милих жартів тлі –
нагадує чомусь рибацькі сіті…
У тебе все не так як у людей,
а може, то й нормально, навіть краще –
не треба нових, ні оновлених, ідей
чи знову лізти в непролазні хащі…
Мов підкорити простір, часу плин,
тобі нічого вже не жалко і не жасно –
обдарувати ще до роковин
і взяти подарунок передчасно…
Відспівав
Усе життя він був максималістом,
як ненавидів люто чи кохав…
Бувало формі не хватало змісту,
та ні собі, ні іншим не брехав.
І вже як підоспіло відмічати
тридцятирічний вдруге ювілей,
здавалось пощастило покохати
єдину ту, що оспівав Орфей!
Якій повірив і розтав душею,
з якою мріяв стрінути кінець,
пуститися в останню одіссею,
в огонь і воду, навіть під вінець…
У дійсності ж не сталось, як гадалось,
бо Еврідіка мала інший план –
вона лише в піснях його купалась
і все плекала тільки свій талан…
Та скільки б тій мотузочці не витись,
але настане все ж і їй кінець…
Дарма не варто в стіну лобом битись,
це в огород Орфея камінець.
Він жив, співав, творив – усе для тебе,
та інші плани вкрали майбуття,
але без тебе – й музика не треба,
що за подвійне й говори́ть життя…
Краще пізно*
Ти твердила – потрібно зачекати
так довго, що уже пройшли віки!
Але в чеканні, доки зникнуть грати,
пройшли ми неповернення крапки…
Не розгорівшись, згасли свічі наші
і невідомо, в тім чия вина.
Лиш пригубити видалось із чаші,
не осушити, випивши до дна…
Знов лицар помилився в сподіваннях,
подавшись захищати Камелот.
Кохання іспит не пройшло чеканням,
бо виявився міражем оплот…
Під одягом ховались душі різні,
та має свій кінець найдовший сон.
«Ніколи», кажуть, гірше аніж «пізно» –
у всі віки такий життя закон.
*За мотивами фільму „Перший лицар“.
Знову
Пробач, кохана,
знову помилився –
бо лицедійство
за любов прийняв.
На люди знов
даремно появився,
на що свій спокій
вкотре проміняв…
Такий талан, планида,
підла доля,
щоб залишок життя
знівечить так.
Охота, кажуть,
гірше за неволю,
й тепло душі –
уже недобрий знак…
Подивись мені, люба, у вічі
Подивись мені, люба, у вічі
і відверто мерщій розкажи,
чому згасли зіниць наших свічі,
як дістались тієї межі…
Чом потухли іскринки кохання,
все закрила хмарин пелена,
чом ковтала слова ти останні
і між нами вставала стіна?..
Ти повідай нарешті, кохана,
напівзваба – то майже не гріх?
Чи в очах твоїх, птахо жадана,
я побачив лиш відблиск своїх?!.
Бадмінтон
Як хутко переправила волан
вже на мою ти половину поля,
порадивши мені писати план
півріччя – як я бачу свою долю…
Зізнаюсь чесно, навіть не чекав
такого я зухвалого напору,
бо планів перед тим я змалював
на все життя, рожевих, цілу гору…
Про творче і сімейне майбуття,
про наші спільні вечори-світанки,
в минуле що немає вороття,
мені що ти дружина, не коханка!
Але у тебе, мабуть, власна гра
і правила її сама ти пишеш…
Мені б оте давно збагнуть пора,
та я вслухався безнадійно в тишу…
Пора скінчати гру ту в бадмінтон,
де перемогу віддано зарання.
Любов програла черговий аґон,
на справедливість марні сподівання.
Завітне бажання
Прави́м бажаєш бути чи щасливим? –
запитувала ти мене не раз.
Які тобою керували сили? –
собі питання ставив я всякчас…
Зі щастям разом правота у парі
не здатна мирно по життю іти?
Жахливих уникати як пожарів,
щоб не палали зведені мости?
Невже щасливим можна бути в світі,
лиш вічно потакаючи брехні,
і як це пояснити нашим дітям,
уникнувши неправди й маячні?
Невже прави́м себе відчути можна
лише на попелищі почуттів?
Чому людина нині неспроможна
в полеміці знайти належних слів?
Чому? Невже? Коли? – одні питання
і тане у душі комфорт як дим…
Завітне, люба, маю я бажання –
щасливим хочу бути… і прави́м!
В одному королівстві
Скажи, красуне, що то за любов,
що тільки у розлуці й розквітає?
Вона боїться так тепла оков,
що близькість її бідну убиває?!
Яку собі ти визначила роль,
чому вона така у тебе різна
і хто в такому випадку король,
якщо екстаз завжди міняє тризна?
Коли твоя позиція сталева,
а статус твій – для грішних аксіома,
принцесо, чом в гостях ти й королева,
рабиня ж і жебрачка в себе дома?!.
Повідай, невиправна лицедійко,
у чому сенс подвійного життя?
Король давним-давно не парубійко,
та й ти уже не тягнеш на дитя!..
Зустрінемось колись ми неодмінно,
зіграєш до кінця ти свою роль.
Все буде так же пафосно й картинно,
та буде іншим там уже король.
До моря!
Життя-життя – то безперервна школа,
а кожен день – завжди якийсь урок…
Хоч за плечима й досвіду стодола,
та ризик є зробити хибний крок.
Усе на тім шляху не прорахуєш,
бо верх беруть частенько почуття.
Ступнув лише, а за спиною чуєш, –
Помилочка! Таке воно життя…
В дорозі різних вчителів багато –
хороших і лихих, буває все…
Частенько попадаються загати
і не завжди повз неї пронесе.
Отак попав негадано в заплаву
гірський ручай, життя мого потік.
Мороз перетворив на сніжну лаву,
на вічний спокій той струмок прирік?
Та ні, не спорудили ще затори,
лунає в серці пісня солов’я,
бо десь там вдалині чекає море!
Кохання море, вчителько моя.
Вже час
Отак хотіла виграть поєдинок,
що й почуття поставила на кін.
У цьому ти бажанні не єдина,
та по таким давно лунає дзвін.
Пристрасть – шалене безумство,
душу спустошила ти…
Але не вічне чаклунство,
час вже, кохана, іти.
Життєвий простір – театральна сцена,
буття всякчас для тебе – лише гра.
Тобі стосунки – циркова арена,
та це фінал, уже іти пора.
Все залишаю за бортом,
витівкам втрачено лік.
Йди собі з Богом чи Чортом –
лиш би подалі й навік!
Позолота
Куди поділась казки світла мить,
чому не ваблять березневі ранки
і серце вже не рветься у блакить,
повисли сумно руки мов фіранки?
Прийшла весна, та де ж ті солов’ї?
Нестерпно лине лише мертва тиша…
Не діють, люба, чари вже твої
чи «дурачок» нарешті поумнішав?
Прозрів нарешті сивий молодець,
осінніх мрій злетіла позолота?
Підкрався непомітно все ж кінець
порі кохання у одні ворота?!.
Бо то була не просто забаганка,
не сумнівайся, люба, ні на мить:
Поезія – дружина і коханка
й тобі уже нічого не змінить!
Розділ 3. Мініатюри із натури
Рожевий туман
Ми завше бачим те, що бачить хочем,
кохання ж часто вдягнене в туман;
нам, зазвичай, любов туманить очі…
Як легко там ховається обман!
Форма і суть
Стоїть чемненько, вся свята та гожа
немов мадонна істинна вона,
на ангела обличчям вельми схожа,
а у душі – то чистий сатана!
Кому що…
Їжачок комусь в тумані,
а комусь карась в сметані,
комусь пташка-перепілка,
а комусь у зріст весь – грілка!
Необізнані
Знак достатку всіх часів –
у сметані карасі,
але ті цього не знають –
у сметану не бажають!
Букет
Бузку букет зів’яв у вазі,
забракло красеню води!
Отак і ти в своїй оазі
засохти можеш назавжди…
На прощання
З минулим потрібно прощатись рішуче!
Ту кішку не варто тягнути за хвіст,
бо спомини щемні, а часом колючі,
майбутнього стежку ведуть під укіс.
Радіти рано
Радіє кінь – звільнився все ж від пут,
нарешті піде чвалом він щосили!
Та невтямки гнідому, що хомут
натомість не дарма йому оділи.
Гірке похмілля
Недовго на кредит бенкетували,
стіни не вийшло – збудували тин,
але Європу майже обігнали…
За цінами на м’ясо і бензин!
Таки ні
За стиль і смак все можна видавати,
для творчості не може бути норми,
але убогість змісту не сховати
за будь-якими вивертами форми…
Олігарху
Подумай, що зробив ти для народу,
в історії який залишиш слід,
яку хотів би мати нагороду
в найближчу сотню тисяч літ!
В одному напрямку
Як висріблить нам скроні густо іній,
згадаємо Ісуса чи Сварога,
бо всі прямуємо у царство тіней,
лише своя у кожного дорога.
Дещо про чесність
Вигода чесна – повія цнотлива,
в їхніх кишенях відлуння монет,
охлосу Іродом впарене диво,
казки старої новенький сюжет!
Все важче
Суспільство перекисло ніби бражка,
гірчить все більше Батьківщини дим…
Усім останнім часом жити важко:
одним – брехати, вірити – другим!
Щоб не пропасти
Давайте візьмемось за руки,
русини, щирі українці,
у ці тяжкі часи розпуки,
щоб не пропасти поодинці!
Тільки разом
Разом – ми звернемо гори
і подолаємо горе.
Тільки в великій родині,
тільки, коли ми – єдині!
Голубооким
Усе співав про заповітні мрії,
на попіл їх перетворивши й дим.
У тебе честі менше від повії,
рожевий коню, з оком голубим.
Перші «здобутки» влади
Солдат ми повернули й кораблі,
захисників углиб вернули й бази
(нічого, що узимку й на ріллі),
кінець вже скоро і самій землі…
Лишилося вернути унітази!
Унітазіада триває
Віват! Воно уже перемогло! –
натужена мов видавлена фраза.
Мале з дорослим стрінеться брехлом,
це вам не з наших суден унітази…
Мана́ в тумані
Мана́ в тумані зелена завела в оману
усіх, сама відправившись в Оман...
Прем’єр же повідомив щодо стану, –
У резидента в голові туман!
Вовча жалість
Вовк корову пожалів,
хвіст у косу їй заплів,
залишились від корови –
лиш коса та чорні брови!
Вовк телицю пожалів,
про кохання їй наплів,
залишились край дороги –
шкура, ратиці і роги!
Вовк кобилу пожалів,
гриву косами заплів,
залишились край діброви –
хвіст, копита і підкови.
Пожалів ослицю вовк,
нарядив її у шовк,
залишились від віслючки –
довгі вуха та каблучка!
Так, закручена спіраль,
та у чому тут мораль:
не ганяйтесь за шовками –
дружбу не водіть з вовками!
Безвихідна ситуація
Прожили п’ятнадцять років
з Василем Наталка –
примелькались, але ж діти…
Розлучатись жалко!
До психолога звернулись,
закінчивши з ринком.
Той сказав, – Вивчать анамнез
розпочнемо з жінки.
З півгодини слухав лікар
про її турботи,
але тільки поцілунком
й зміг закрити рота.
Потім мовив чоловіку, –
Це дієве зілля.
Так робити рівномірно
тричі на неділю!
Тут Василь наморщив лоба,
щоб прийти до тями,
а піднявшись, безпорадно
лиш розвів руками, –
В середу і понеділок
привезу, не жалко,
а у п’ятницю не можу,
бо у нас – рибалка!
Обережно – склероз!
Халахупа Катря круте,
дбає про фігуру.
Потім бігає до річки –
водні процедури!
А щоб груди не звисали –
вправи згідно списку…
Раз їй дід шматочок сала
положив у миску.
– Ой, дідусю, що ви, що ви!
Це ж якась отрута.
Із м’ясного їм лиш курку,
врешті-решт – когута,
щоб надалі зі здоров’ям
клопоту не мала,
бо склероз бува від сала.
Вчені доказали!
Дід у вуса посміхнувся,
підморгнув лукаво
і промовив так онуці,
розмішавши каву, –
Правда. Кусень на сніданок
з’їм і не страждаю,
бо до вечора про голод –
зовсім забуваю!
Старий поет з душею молодою
Старий поет з душею молодою
у гариві завзято йде вперед.
Ще всюди чутно відголоски бою,
та в голові його новий куплет.
З Вітчизною крокує у майбутнє
і горе з радістю у них завжди навпіл.
Свята бувають, та частіше будні,
усе під гору й рідко коли схил.
Іде вперед бадьорою ходою
і погляд свій спрямовує увись.
Старий поет з душею молодою
у серце вам постукає колись…
Заключне слово
Пам’ятаєте один постулатів фізики ще зі шкільної програми – атом існує доти, доки електрони рухаються навколо ядра? Коли ж електрони втрачають кінетичну енергію, вони стикаються з ядром і атом гине…
Цей процес мені нагадує людське життя. Людина живе тільки в русі. Зупинка означає її загибель, навіть коли людина ще продовжує фізично існувати…
Тому всім читачам бажаю здоров’я. Фізичного і духовного. Останнє не менш важливе. Щоб його вистачало для постійного руху. Для пошуків шляхів виходу із кризи громадянського суспільства, що, в свою чергу, неможливо без кардинального підвищення рівня культури і свідомості основної його маси.
Тільки усвідомлення того, що ніхто не подарує нам достойне життя, окрім нас самих, тільки усвідомлення необхідності згуртуватись для відновлення, а скоріше за все утворення, такої реалії, як український народ нової формації, може дати нам шанс вижити. Ми повинні, та просто зобов’язані, спробувати скористатися цим шансом навіть не стільки для себе, скільки заради наших дітей, онуків і правнуків, виховання яких – один із головних напрямів спасіння держави, народу, нації!
Свіжі і відібрані мої твори можна знайти сторінці «Українська поезія Олександра Мачули» у Фейсбуці (https://www.facebook.com/groups/2720261807995204/), а більш повні версії – на тих же інтернетресурсах, що і раніше. Це відповідні сторінки сайтів: „Поетичні майстерні“ (http://maysterni.com/user.php?id=8406, козак Дума), „Клуб Поезії“ (http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=25192, Richter) чи „Стихи.ру“ (http://www.stihi.ru/avtor/richterrr, Олександр Мачула), а також на моїй сторінці у фейсбуці. Ще зі мною можна сконтактуватися електронною поштою за адресою: oma4o@ukr.net чи телефоном за номерами: +38(097)773-66-96 або +38(050)943-20-40.
Буду вдячний тим небайдужим людям, що знайдуть небагато часу аби поділитися зі мною своїми враженнями від прочитаного, висловити побажання чи пропозиції, сформулювати зауваження чи конструктивну критику, можливо, дати певні поради, а ще більше – грошей для довидання існуючих чи наступних збірок моїх поезій.
Маю надію, що такого роду контакти принесуть не тільки взаємну насолоду від спілкування, але і будуть сприяти розвитку нашої української поезії та підвищенню її рівня.
З повагою, автор
Зміст
Вступне слово 3
Розділ 1. Пілігрим
Пілігрим 6
Ліра 7
Віче 8
Із моря погоди 9
Впали на калину горобці 10
Невже? 11
Гординя й гордість 12
Молодість 13
Старе дзеркало 14
Передвесіння 15
Переднововіччя 16
Новорічне привітання 17
З новим марафоном! 18
Біля підніжжя Голгофи 19
Велесова ніч 20
Вже віє груднем 22
Водохреща 22
Кінець епохи титанів 23
Місто порожнечі 24
Театр життя 25
Поезія не на часі? 26
На порозі зими 27
Чи зможемо? 28
Прокидайся 29
Командиру 30
На волю! 31
Справжньому русину 32
Земне і небесне 33
Чорна субота 34
Пісня солов’їна 35
Слугам Мельпомени 36
З ювілеєм 37
Втрата ДНК 39
Його душа 40
В день ювілею 41
Згусток сонця 42
Розділ 2. Сповідь зрілої любові
Поема кохання (вступ) 43
Якщо зустріну 44
Горобина ніч 45
Осіння хризантемність 46
Гармонія 47
Пристрасті осені 48
Чому не спиться? 49
На шовку спогадів 50
Вір мені 51
Новорічна зустріч 52
Березнянки 53
Очі 54
Прийди 55
Знак долі 56
Останнє бажання 57
Що ж насправді? 58
Магія минувшини 59
Даремно 60
«Чума» 61
Не треба слів 62
Варто подумати 63
Любити не перестану 64
Гордіїв вузол 65
Ти на землю упала снігами 66
Визначена невизначеність 67
Відспівав 68
Краще пізно 69
Знову 70
Визначена невизначеність 70
Подивись мені, люба, у вічі 71
Бадмінтон 72
Завітне бажання 73
В одному королівстві 74
До моря 75
Вже час 76
Позолота 77
Розділ 3. Мініатюри із натури 78
Вовча жалість 83
Безвихідна ситуація 84
Обережно склероз 85
Старий поет з душею молодою 86
Заключне слово 87
Літературно-художнє видання
Мачула
Олександр Миколайович
Повітря, що спресоване в вірші
Лірика
Українською мовою
______________
Формат 60х84 1/16. Ум. друк. арк. 3,02.
Тираж 200 пр. Зам. № 534-533.
ВИДАВЕЦЬ І ВИГОТОВЛЮВАЧ
Товариство з обмеженою відповідальністю фірма „Іліон“.
54029, м. Миколаїв, вул. Бузника, 5/1.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 1506 від 25.09.2003 р.
ID:
913768
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 14.05.2021 06:53:37
© дата внесення змiн: 14.05.2021 06:53:37
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|