Темно-синє небо чорніє і чорніє. Ніч наступає зі сходу. Небо безхмарне – зірки, зірки. Місяць ще низько, тільки зійшов, скоро повня. Вітрець у деревах листки перераховує, вони шумлять натовпами, там тихіше, там голосніше, а десь-не-десь затихли всі, позамовкали.
Позавмирали. Ніби чекають чогось… чи дочекалися… Чи просто вже втомилися під сонцем, під вітром, під дощами-снігами-інеєм… Виноград, з весни морозом добре вдарений, так і не відійшов, хоча листя де-не-де, як рятівні знамена потопаючого корабля, випустив, і навіть лозу подейкуди, а в кількох місцях – навіть гроно. І воно достигло до гарного смаку, і навіть трапилися ті, хто хвалили його. Але то як би не було, а порівнювати з минулорічним урожаєм нічого – цьогоріч навіть і не вгощали нікого, і самі не їли…
Жовтаве виноградне листя теж притомилося, мовчить не шелесне, і пташок вже не чутно ніде ніяких. Вітер у шпанках ледве-ледве – і замовкає, ледве-ледве і за… «Що? Це мені почулося?.. Це виноград?..». «Ні, не почулося. Виноград». «???... Виногра-а-а… Х-хто це… г-говорить?!! Це… що це за …». «Це я». «Х-хто я?!! Це не я в моїй г-гол-ло...». «Ні, не ти!». «А хто?!. не я…». «Той, про кого ти знаєш і часто думаєш». «І що даль… і-у-у-о-ох!.. це знову виноградний лист?.. як це він робить?!». «Що робить?». «Я тільки що чув…». «Ти щось чув?». «Так, чув». «Що ти чув?». «Я чув… я думаю, що це… що це…». «Ну, сміливіше, чому ніяковієш?». «Я думаю… ні, я чув… я чув, як виноградне листя сказа… прошелестіло… воно прошелестіло, ніби голосом… прошелестіло: «Ти готовий до їх приходу?»»
«Скільки разів ти це чув?». «Перший тільки що, коли ще… сам… і другий, тільки-но, коли вже з… з…». «Ну так що, ти готовий?». «Хто?.. ти?..». «Зрозуміло, не готовий». «Чому це… не готовий? Коли таке… вже сталося… стається… Готовий і нічого не бою… зрозумів… ти… ти все знаєш, що я думаю…». «Так, знаю. І все, що ти знаєш – теж знаю». «Насправді я боюся… боюся, ні-ні, не за себе – на мені…». «І це знаю, і бачу, що це так». «То хто… ти?»
«Я не ти, я – ми. У нас немає я, яке навпроти. Ми всі одне я. Ми – … щоб тобі зараз було зрозуміліше – інопланетяни. Але не такі, як уявляють у вас. Про нас у вас не уявляють, тому відповідаю на твоє запитання…». «Але я ще нічого не запитував!». «А запитання вже народилося в тебе між серцем і гортанню. Так от, до такої міри не такі, що ось – дивися!».
Несподівано всі дерева в садку, всі вишні з яблунями і грушами, всі малинові зарості з кущами троянд, і виноград на шпалерах, і невисокі туйки двома рядками, і навіть сухі, ще не зрізані чорнобривці, – всі раптом почали рухатись в одному такті, вигинаючись і похитуючись то в один бік всі разом, то в якийсь інший бік. Спочатку це було просто погойдування і похитування, а потім… потім вони почали підстрибувати так, ніби натовп танцює якийсь один танець і рухається завченими і натренованими рухами з одного боку в інший. Потім, раптово, вони всі почали ніби наступати на центр уявної сфери, одноголосно обираючи його спочатку то в одному місці, то в іншому. Потім деякі дерева своїми гілками притулилися одні до інших, інші притулилися ще до інших, кущі троянд притулилися до малини, і раптом… склалася ніби жива, рухлива картина.
«Того художника… як же ж його…». «Ну годі, досить. Так ти готовий?». «Готовий… до чого?.. Що буде далі, коли скажу, що готовий?». «О-о, тепер бачу, що готовий». «І що? Тепер я маю щось робити?». «В тебе є якесь бажання, яке б ти дуже хотів виконати?». «Бажання?.. Так, є… бажання… так а ти ж і сам знаєш всі мої бажання! Ти ж сам казав!». «Це бажання потрібно промовити вголос власним голосом». «Власним… Ну тоді…». «Тобі нададуть… три секунди часу, ти повинен встигнути сказати вголос і заразом уявити собі те, що хочеш»
«Три секунди?.. Уявити?..». «Так, це дуже легко, і дуже багато часу… Ні, навіть і не думай – не обдуриш і иншого бажання не виконаєш – ніхто не дасть… себто – ми не дамо». «Як це – не дасте? То бажання не виконається?». «Ні, виконається, але потім все повернеться назад, якщо воно буде не тим бажанням». «І для чого все це?». «Щоб ти побачив». «Побачив що?» «Що можна вміти». «Вміти... За три секунди? Все, що я скажу і уявлю за три секунди – все збудеться?» «Тепер вже півтори». «Що півтори?» «Півтори секунди на виконання бажання». «Чому півтори?». «Бо півтори ми вже витратили на розмови». «І скільки в тебе тих секунд? Це ти їх роздаєш?» «Не ти, а ми, не в мене, а в нас, я вже тобі казав про це – у тебе гарна пам’ять, але запам’ятовуєш ти не те. Мене одного немає, є тільки ми. Щодо секунд – у нас… як у вас кажуть – безліміт, і роздаємо ті секунди ми, але… але дуже жаль, що так рідко випадає це робити… Слухай, а давай так – півтори секунди – і не те бажання, що я вже знаю, а будь-яке твоє бажання, чуєш – будь-яке бажання – воно збудеться повністю!»
«Будь-яке?». «Так, будь-яке!». «Будь-яке будь-яке?». «Яке завгодно». «А якщо воно буде погане?». «Навіть якщо погане! Але в тебе поганого не буде, бо інакше б ми не прийшли». «І що ж буде потім? Все так і залишиться?». «Потім? О-о, потім в тебе буде перше виконане бажання, а за те що станеться не з тобою – не хвилюйся – ми на варті, і в один момент все повернемо назад, коли не сподобається нам, я ж уже казав. Ти що, ніяк не второпаєш?». «Здається второ… то, кажеш, так? А якщо добре бажання – то воно залишиться?». «Звичайно що залишиться». «Назавжди?». «Слухай… як там… ти що, мене за лоха маєш? Звичайно назавжди!»
«А щоб воно залишилося, хто ж визначатиме, добре воно, чи погане?». «Як хто визначатиме – ти сам!». «Я сам?!». «Ну а хто ж іще! От ти даєш! Ти що, самого себе зможеш обдурити? Ти що – прикидаєшся, знущаєшся з себе? Ніяк не можеш повірити?». «Не можу… усвідомити, що воно все так… ой, що це?.. що це таке відбувається?..». «Що таке?». «Таке відчуття, ніби мене приєднують… до всього, приєднують до всього… о-о-о-о…». «Це починаються ті півтори секунди. Зараз вони прийдуть, будь готовий!». «Я ніби ввесь… о-о-о…». «І не забудь – уголос!». «О-о-о… о-о-о… о-у-уп…»:
– Хайтагрушакрайгородустаненамісцещоспилявколигрітисянебулочим!.. – «о-а-ах-х-х… Господи, та що ж це я змолов?! Я ж міг би…». «Є контакт! Зараховано! Молодець! Останні слова не влізли, але вони не такі вже й важливі, їх ми і так знаємо». «Знаєте? І що тепер?». «Так, знаємо, бо ти їх уявив. А тепер – до побачення, до бажаного побачення, – і ми маємо таку надію! Запам’ятай – все пояснити не можна, його можна тільки зрозуміти. Або уявити. І ще – коли зустрінешся з рідними, з рідними тобі людьми, поцікався їхнім здоров’ям, самопочуттям… Ну, бувай! Тепер ми знаємо – ти розумний».
Ще ніколи стежка до краю городу не була такою довгою, навіть коли бігти з у сіх сил. Ось, ще одна ямка, ще один поворот – і…
Стара груша, саме такою, як і була колись, стоїть на своєму місці, як і скількись років тому стояла, повигинавши гілля дугами до землі, та й поволі погойдує ними згори вниз, ніби погоджується з усім, що відбувається навколо.
***
ID:
929329
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 29.10.2021 19:40:01
© дата внесення змiн: 20.08.2024 09:56:15
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|