Розмова знову тривала півтори години – аж доки в неї не скінчилась карточка – і я вчергове переконалась, що нічого в її ситуації не змінилось, усе було те саме...Ця немолода вже жінка, яка 30 років якимось дивом давала собі раду в Канаді, знаючи усього з десяток слів, не маючи там нікого з близьких, доходила до кінця своєї життєвої дороги спокійно, приречено і безглуздо, і мені було за неї боляче. Я любила її, звикла до неї і вивчала її як природний феномен. У молодості – красуня, із вкрай нещасливим сімейним життям, вона прибула в Канаду, овдовівши, тому що хтось її туди покликав заміж і усе для неї оформив, але вийти заміж не вдалося, і далі вона крутилась як могла, майже завжди -- вдало.
Тепер вона була вже на пенсії, але ще щось купляла за копійки у дешевих магазинах і перепродувала на «блошиних» базарах, а жила у субсидованій квартирі, яка коштувала дешево. Грошей їй завжди вистачало. Не те, щоб вони текли їй до рук, вона чесно задля них працювала, але стосунки в неї із грішми були приязними – вони завжди розуміли її, а вона – їх. Навіть тепер, спродуючи на базарі якусь одежину, вона притягувала покупців своєю спокійною зичливою манерою, приємною «домашньою» зовнішністю, яка викликала в них довіру. В результаті вона часом заробляла зо 100 дол. за день на додаток до своєї пенсії, аж сама з цього сміялась і чудувалась.
Вона роками утримувала в Україні не тільки своїх дітей та їхні трагічні сім’ї, але й решту родичів та знайомих, і розбестила їх усіх так, що, приїхавши в Україну, не могла знайти собі притулку і часом ночувала на вокзалі.
Для мене вона була зразком традиційної жертовної української жінки «з народу» одного із старших поколінь, не дуже освіченої, змученої життям, але практичної, людяної, емоційно теплої, такої, що у її присутності ставало затишно, як у материній пазусі. Вона й говорила із співучими інтонаціями, згадувала багато що з сільського життя, із забутого вже побуту, прикмет, а часом могла комічно огорошити, питаючи на повному серйозі: «Клінтон – це король Канади?»
Вона давно мріяла знайти собі чоловіка на старість років, і кандидати знаходились, ще й такі, що змогли викликати в ній ніколи раніше не відчутий любовний шал, від якого вона мало не збожеволіла. Душа її надолужувала те, чого вона ніколи не зазнала в молодості, і з нею чинилось щось неймовірне. Вона бігла на побачення пішки, бо не мала терпіння чекати трамваю, вона літала, як на крилах, гарно вдягнена, і фарбувала волосся, так що воно пишною мідною короною обрамляло її привабливе лице із карими очима і жіночним несміливим усміхом. Вона оспівувала мені по телефону принади свого коханого, і я тетеріла від когнитивного дисонансу між її поважним віком і гормональним водограєм, який у ній нуртував. Їй хотілося безперервно говорити про свою любов, про те, який він розумний, знає декілька мов – англійську, єврейську, російську, працює «в офісі», жив у Ізраїлі, куди він її забере, як тільки вони одружаться.
Так тривало кілька місяців, а потім, звичайно, пішло на спад. Він позичав у неї гроші, які не віддавав, робота «в офісі» виявилась ефемерною, хоча якісь справи у нього крутилися, тому що він часто говорив «єврейською» із кимось по телефону – нервово й невдоволено. У нього було своє життя, у яке він її не допускав, але час від часу з’являвся у її апартменті, нічого не приносячи, їв і владно займався з нею сексом. Після цього він із відчуттям повного права брав у неї гроші.
Колись, ще до їхньої близькості, вона умлівала від його невисокої зграбної фігури, гордовитої постави і міцних ніг (це замилування його ногами особливо спантеличувало мене). Пізніше виявилось, що одна з його ніг була потовстіла, і на ній розлилась моторошна фіолетово – багряна пляма, яка усе розросталася і, очевидно, була проявом трофічних змін внаслідок задавненого тромбофлебіту. Хворобу треба було лікувати, але в нього не було страхового покриття, доводилось платити готівкою, і Г., якщо не дасть грошей, якимось дивним поворотом логіки робилась відповідальною за наслідки, бо «через неї» йому можуть «відрізати ногу». Вона дуже за це переживала.
Десь в Ізраїлі у нього залишилась колишня дружина і дорослі діти, але ніхто його, очевидно, там не чекав і про повернення туди він уже й не згадував.
Одного разу він придивився до її золотих сережок і почав просити їх йому продати за смішну ціну, але справа була не в ціні, а у самій ідеї. Любов до нього почала виточуватись із неї крапля за краплею, холонути.
Тоді у її житті з’явився «мусульманин». Як і перший, він був значно молодший за неї, але повна протилежність «ізраїльтянину» -- несміливий, шанобливий, ніжний. Він працював, але знаходив час відвідувати її на базарі, приносити їй солодощі та соки. Коли він бачив її здалеку, його лице яснішало, немов на свято. Коли ж вони сиділи десь на природі, у парку, він гладив її голову і цілував руку. Вона пробувала показати йому свій паспорт і радила шукати когось молодшого, але він казав, що вона для нього -- найкраща, а вік не має значення. У нього залишилась дружина у Пакістані, із якою він давно не жив і про яку не хотів говорити, а в Торонто були дорослі діти, що жили окремо, але справно його відвідували.
Він був у неї в гостях усього один раз, приніс сумки наїдків, але вів себе пристойно. Вона планувала його запрошувати ще, бо вже не хотіла свого «ізраїльтянина», який її використовував (тільки щось заважало їй сказати йому про це прямо). «Та, може, він сам якось відійде, --- мляво заспокоювала вона саму себе. – Когось іншого знайде та й піде собі...».
Сказати йому, щоб він більше не приходив – із коротким викладом причин або навіть і без цього – вона просто була неспроможна. Здавалось, саме прагнення ясності – для себе і для нього – повинно було спонукати її до цього кроку, але було помітно, що для неї значно легше оте каламутне й резиново-тягуче «якось воно буде», ніж зусиллям волі вияснити стосунки й сказати «ні». Навіть коли вона врешті-решт зважилась на напів-крок, вона зробила це не прямо, а «в обхід», натякнувши «ізраїльтянину» на те, що подобається ще комусь іншому. Яким вона уявляла собі результат? Чи сподівалась, що після цього усе «розв’яжеться саме собою»? Якщо так, то вона дуже прорахувалась.
Через день він зателефонував їй, сказав, що буде через пів-години, і, коли вона відчинила двері, він стояв перед нею із двома величезними валізами. Він увійшов до квартири і оголосив, що буде жити в неї, доки не владнаються якісь його справи. Ошелешена, вона не посміла заперечити. « Та нехай вже трохи поживе, може, то ненадовго», -- пояснювала мені. В наступні дні він приносив усе нові й нові коробки та сумки, а потім почав переносити свої речі зі сховища.
Цих речей були величезні купи – запаси різного одягу, велосипеди, якісь вази та статуетки, які він, вочевидь, купляв для перепродажу... Г. досвідченим оком одразу бачила, що нічого з цього не продасться або продасться із збитком. Тим часом кількість речей у квартирі і на балконі росла, так що вже й ступити було нікуди, і один раз вона навіть впала, за щось перечепившись. На її несміливі зауваження співмешканець казав, що він зніме більше сховище, ніж те, що мав, і згодом усе туди перевезе, але нічого він не шукав.
Спочатку він купляв щось із продуктів, але потім перестав, їв те, що вона готувала, і позичав в неї гроші лікувати ногу. Спала вона на краєчку ліжка, далеко відсунувшись від нього, і він оголосив, що вона «холодна». Їй було все одно. Ліжко було одне.
Найбільше вона жалкувала за тим другим, за його ніжністю. Вона не могла йому пояснити, що відбувалось у її житті, і він ставав усе розгубленішим, а очі його – сумнішими. Вона навіть сказала йому не телефонувати їй, боячись, що трубку підніме «квартирант» (мобільного телефона в неї не було). «Я знаю, що сама винна,-- казала вона мені тепер, -- і за що мене Бог так карає?»
Коли мене вчергове вражає уся безглуздість ситуації, в яку вона сама себе поставила, і я намагаюсь її підштовхнути щось змінити, мої зусилля зникають, немов вода в пісок, нічого не лишаючи на поверхні. Усе поглинає її безкінечна співочо-розтягнута, м’яка й аморфна, жіночно-обтічна інфантильність. «Та вже нехай хоч зиму перебуде,-- тихо й змучено каже вона про свого співмешканця після того, як він прожив у неї півроку. – Може, когось іншого знайде та й піде собі. Може, Бог мене пожаліє, що не вигнала людину». І знову зітхає: «Ой, погано мені, погано». Вони майже не розмовляють, але його це не турбує.
Я згадую, як вона колись не виказувала міліції свого сина-бандита, коли той знущався з неї та крав у інших людей, а все терпіла, а постраждалим платила збитки зі свого гаманця і все чекала, що хтось інший заявить на її сина, щоб тільки «не з її рук» він пішов у тюрму. Згадую, як родичі в Україні купляли меблеві гарнітури на виплат і присилали їй квітанції, щоб вона оплачувала, і вона це робила, хоча добре розуміла, як це безсовісно з їхнього боку.
Багато що мені пригадується, і у якийсь момент я розумію, що тут – бар’єр, і далі дороги немає. Це не є нерозумінням чи браком її волі (у всіх інших життєвих випадках її розсудливість і сила волі – на висоті). Це є невидима межа самоідентифікації, яку вона не може переступити. Отакою вона себе бачить у стосунках із іншими – поступливою, неконфліктною, із дитячою надією, що усе якось саме собою владнається і ніхто на неї не триматиме зла, а будуть і вовки ситі, і вівці цілі. І якщо подумати -- чи не у цьому секрет її привабливості, яка подекуди її виручає і яка привертає до неї усі серця без розбору – і чесні, і шахрайські (при цьому перші незмінно витісняються другими у раз і назавжди заведеному житейському кругообігу)? Чи не платить вона напівсвідомо своєю абсурдною несвободою, яку сама для себе винайшла, за розкіш уникнення конфронтації ? Чи не сприймає вона себе тільки такою – завжди під чиєюсь владою, навіть якщо ця влада їй остогидна? Врешті-решт, чи не так живуть деякі народи й країни, пишаючись тим, що є «добрими», «неконфліктними»?
Якби лиш існувала наука економіки душі! Якби можна було їй показати розрахунок – як багато вона втрачає і як мало виграє! Може б, вона відкинула ту недолугу формулу виживання, засвоєну ще з юності, яка веде до емоційного й життєвого банкрутства?
Втім, здається мені, що вона і так усе розуміє. Просто для того, щоб змінитись, треба себе зненавидіти – хоч на якийсь час. Натомість ця вічна жалість до всіх і вся, яка огортає душу солодким туманом, змазує усі форми й контури і робить їх нерозбірливими, проникає в тебе саму, і ось ти вже – ніжна й безсила жертва у власних очах, невинна й зворушлива.Чи ж не приємно любити власну заколисуючу залежність від чужої волі? Яка то краса в безсиллі, як ніжно діє її отрута! Яким поетичним може здатися нескінченний парад власних поразок -- аж до того, що плодиш їх і не можеш зупинитись! Попри усе це, що їй зараз потрібне більше – різка й гірка правда чи моя дружба? Одне з одним для неї несумісне, і я в неї одна, перед ким вона може сумно й довірливо виспівувати плачі у глухих провулках свого життя.
А, може, дійсно усе якось минеться і влаштується саме собою?
ID:
938455
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.01.2022 11:17:44
© дата внесення змiн: 28.01.2022 13:49:17
автор: Вікторія Т.
Вкажіть причину вашої скарги
|
