Шумить вода і б’є об ноги хвилі,
мій океан без броду й без слідів,
я йду без шляху, йду у воду,
дорогу все будую серед грізних і морських вітрів.
Хвилює доля, хвилює ніч,
укрита ковдрою із золотих топазів,
пливе корабель, пливе у ніч,
нема на кораблі інструкцій і наказів.
А курс стрілою мчить туди,
де сонце палить променем весь обрій,
де полотняні й білі береги,
де сизий птах, де дух є добрий.
І море згодом буде тихше,
і хвилі загальмують швидкий хід,
я стану на корму ще вище,
й залишу під ногами старий пліт.
Корабель тоне, йде на дно,
дно не морське, а дно небесне,
душа від криги враз воскресне,
звільниться від морозу, стужі, від зими,
на горизонті з’являться малюнки жвавої весни!
Спрямовую я курс, вітрилу давши знак,
в безодню космосу одвічну,
десь там горить у темряві маяк,
й веде дельфін у горизонт міфічний.
І горщик глиняний тріщить в руках,
він мерехтить у всій красі зірками,
й луна вже спів по всіх кутках,
то арфа музику плете нитками.
